Червоний Голод. Війна Сталіна проти України
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: HREC PRESS
- ISBN: 978-966-97606-4-7
- Переводчик: Дарія Маттінґлі
- Жанр: История
Электронная книга - «Червоний Голод. Війна Сталіна проти України». Краткое содержание книги:
Ярина Мицик згадувала, що сім’ї, які завжди залишали свої хати відчиненими, навіть у роки революції та Громадянської війни, тепер замикали двері: «Споконвічної щирості і щедрості наче й не було. Вона потухла в голодних шлунках».[897] Батьки попереджали своїх дітей, щоб ті остерігалися сусідів, яких вони знали все своє життя: ніхто не відав, хто може донести або виявитися злодієм чи людожером. Ніхто не хотів, щоб інші дізналися, як їм вдалося вижити. «Люди один одному не довіряли, — зазначала Марія Дороненко, — хто що знайде, ховає».[898]
Також зникло співчуття, і не тільки серед голодних. Відчай та істерія людей, що потерпали від голоду, навіювали жах і страх навіть серед тих, хто все ж таки мав достатньо харчів. В анонімному листі, якого зрештою знайшли в архівах Ватикану, описували те, як це було — опинитися серед голодуючих:
Увечері і навіть вдень просто неможливо нести хліб неприкритим. Зупинять голодні й вихоплять з рук, а часом покусають або поріжуть ножем. Я ніколи не бачив настільки схудлих і диких облич і тіл, ледь прикритих ганчір’ям... Щоб зрозуміти і повірити у масштаби катастрофи, треба тут жити. Навіть сьогодні, вийшовши на ринок, я побачив двох людей, які померли від голоду, тому що солдати кинули їх на віз, один на одного. Як ми можемо так жити?[899]
Як і під час Голокосту, свідки неймовірного страждання не завжди відчували жаль, а можливо вони просто не могли його відчувати. Натомість вони обертали свій гнів на жертв.[900] Пропаганда заохочувала це почуття: більшовицька партія голосно та люто звинувачувала українських селян в їхньому стражданні — те саме робили й інші. Мешканець Маріуполя згадував особливо потворну сцену:
Одного разу, коли я стояв у черзі перед магазином, щоб купити хліба, я побачив селянську дівчину, приблизно п’ятнадцяти років, у лахмітті, з очей якої визирав голод. Вона простягала руку до всіх, хто вже купив хліб, просячи кілька крихт. Нарешті вона дійшла до продавця. Цей чоловік, мабуть, лише щойно приїхав у місто, він не міг або не вмів розмовляти українською мовою. Він почав лаяти її, стверджуючи, що вона занадто лінива і не хоче працювати у колгоспі. Чоловік вдарив по її простягнутих руках тупим краєм ножа. Дівчина впала і крихти хліба, що вона тримала в іншій руці, випали. Потім він підійшов ближче, вдарив дівчину ногою і загарчав: «Вставай! Іди додому і працюй!» Дівчина застогнала, простяглась і померла. Хтось у черзі заплакав. Продавець-комуніст помітив це і почав погрожувати: «Дехто тут став надто сентиментальним. Помітити ворогів народу неважко».[901]
Голод також загострив підозру до незнайомих або чужих людей, навіть дітей. Мешканці міст стали особливо вороже ставитися до селян, які спромоглися пробратися крізь міліцейські кордони й жебракували. Зросла й недовіра містян один до одного, адже всі були заклопотані пошуками їжі. Анастасію X., дитину, яка проживала в Харкові під час голоду, батько кілька разів брав із собою, вони стояли біля кав’ярні з надією отримати недоїдки, доки «добре вдягнений чоловік» врешті-решт не закричав і не вигнав їх геть.[902] Водночас вона мала й зовсім протилежний досвід. Одного разу, встигнувши придбати буханець, поспішала додому. Її зупинила селянка, яка несла дитину, і благала поділитися з нею хлібом. Згадавши про свою сім’ю, вона спішно попрямувала далі: «Я навіть не встигла відійти, як нещасна жінка впала і померла. Страх охопив моє серце, тому що здавалося, що її широкі відкриті очі звинувачували мене в тому, що я не поділилась з нею хлібом. Вони прийшли і забрали її дитину, яку померла продовжувала міцно тримати. Образ цієї мертвої жінки переслідував мене ще дуже довго. Вночі я не могла спати, бо бачила її перед собою».[903]
У таких умовах правила традиційної моралі більше не мали сенсу. Крадіжки в сусідів, родичів, колгоспах, з робочих місць стали масштабним явищем. Серед тих, хто потерпав від голоду, крадіжки були надзвичайно поширеними. Сусіди в сусідів крали курей, а потім вигороджували і захищали себе так, як могли.[904] Люди зачиняли свої будинки зсередини вдень і вночі. Хтось написав анонімного листа-скаргу до Дніпропетровського обкому партії: «І немає жодної гарантії, що ось-ось [не] постукають, [не] заберуть все їстівне і [не] вб’ють серед білого дня. Де шукати захисту? Міліціонери самі недоїдають і трусять».[905]
897
Свідчення Ярини Петріни Мицик, в кн. Коваленко, Маняк, упоряд., 33-й: Голод, 299.
898
Свідчення Марії Миколаївни Дороненко (Дівоче — Пунтус), в кн. Мицик, упоряд., Український голокост, том 1, 27.
899
Athanasius D. McVay and Lubomyr Y. Luciuk, eds. The Holy See and the Holodomor: Documents from the Secret Vatican Archives on the Great Famine of 1932–33 in Soviet Ukraine (Toronto: The Kashtan Press, 2011), 5.
900
Dariusz Stola, Anne Applebaum, Iron Curtain: The Crushing of Eastern Europe, 1944–1956. (New York and London: Doubleday and Allen Lane, 2012), 141.
901
Pidhainy, ed., The Black Deeds of the Kremlin, vol. 1, 284.
902
Testimony of Anastasiia Kh., in U.S. Congress. Investigation of the Ukrainian Famine, 1932–1933: First Interim Report, 156–7.
903
Testimony of Anastasiia Kh., in U.S. Congress. Investigation of the Ukrainian Famine, 1932–1933: First Interim Report, 156–7.
904
Свідчення Олександри Федорівни Молчановой в кн. Мицик, упоряд., Український голокост, том 1, 91.
905
Н. Р. Романець, “Боротьба з самосудами в українському селі, 1933–1935 рр.”, Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету XXIX, (2010), 186.