Печатка Святої Маргарити

Зоя тим часом знервовано глипнула на Марка і знову потягнула його за рукав.

— Валеріане Олексійовичу….

— Зараз, Зоє, зараз… — Марко перекинувся ще кількома словами з Мальцевим, попрощався з ним і повернувся до секретарки Кашина. — Ну, що таке? Що за поспіх? Що сталося? Кажи.

Дівчина похитала головою.

— Ні, не тут… ходімо туди, — вказала рукою на костел.

— Що, до храму? — здивувався Марко. — Та що із тобою таке?

— Ні, не до храму, до плебанії за ним. Там нікого немає, можна спокійно поговорити.

— Щось важливе, Зоє? У мене роботи купа… — зітхнувши, проказав Марко. — Подивись, скільки народу навколо! Мальцев злий, як тигр, — та секретарка Кашина уже вхопила його за рукав і мало не потягнула у бік костелу.

Швед ішов слідом за нею, не дуже розуміючи, навіщо здалася Зої така секретність. Може, має якусь інформацію про Кашина? Так могла б сказати просто зараз… Але Зоя вперто мовчала і йшла вперед.

Пройшли напіврозібраний мур. Уже без статуї Яна Непомуки. Її ще у двадцятому якимось дивом на той бік через Збруч до костелу святого Станіслава переправили, аби врятувати від більшовицького понищення.

Біля храму з криниці люди набирали воду, поїли дітей, носили воду цеберками аж на майдан, для коней, розкладали рядна та сідали до нехитрого пізнього обіду: крайка хліба, шматок сала, пахучий літній огірок…

— Доброго дня, товариші, — привітався Марко, підійшовши до одного такого товариства. — Смачного. Сподіваюся, зібрання ваше буде мирним і спокійним. Без ексцесів, як то кажуть…

— Еге ж… товаришу начальник, і Вам доброго дня! — відповів хтось із літніх чоловіків. — Аякже… Ми ж на прощу приїхали, а не з совєтами воювати…

«Ото ж бо й воно, що на прощу, — подумки сказав сам собі Марко. — Таке народне зібрання могло б дати перцю усьому тарнорудському прикордонному гарнізону, якби оцим людям — та й зброю! Але ніхто із присутніх не додумався таке зорганізувати, а зброю їм немає за що купити… Посідали попід храм, їдять своє сало та хліб… Богомільці!».

— Товаришу начальник, кажуть, що з-за Збруча людей із хоругвами на прощу ваші не пустили. Зупинили на кордоні! Навіть стріляли по них… Де ж таке видано! — обізвався хтось із кола.

Швед про це не чув. Так ось чому Порфирій такий розгублений!

— На нашому боці чи поляки? — перепитав Марко.

— Та от не знаємо. Одні кажуть, що поляки, інші — що тут, совєти…

— Кордон — не місце для паломників, може, й не пустили. Я не в курсі, — суворо сказав Швед. — Усе, що стосується тутешнього зібрання, вам дозволено провести. За умови, що воно буде мирним і справді релігійним. Якщо не бажаєте, аби в першу чергу постраждали ваші жінки та діти… Майте на увазі, панькатися із заколотниками ніхто не буде. Скінчиться проща — усі по домах!

— Ясно, зрозуміло, товаришу начальник! — відповіли йому.

— Ти диви, як українською шпарить, — почув Марко краєм вуха. І вже за мить: — Так у ДПУ теж усілякі працюють… Є й українці.