Печатка Святої Маргарити
- Автор: Подгорная Лариса
- Серия: Пригоди Марка Шведа #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-966-948-001-9
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Печатка Святої Маргарити». Краткое содержание книги:
Виконуючи завдання, Марко опиняється у вирі нових, сповнених небезпеки пригод. Йому належить пройти майже втраченим за віки слідом, не загубити самого себе, дати відсіч підступам ворогів та зберегти віднайдене кохання…
Лора Підгірна — випускниця історичного факультету Кам’янець-Подільського університету, журналістка та громадська діячка, автор проекту «Літературний туризм». Представлений роман є продовженням її успішного дебюту — українського історичного вестерну «Пригоди Марка Шведа. Червона Офелія» (2017 р.)
Жезнік зупинився, сердито сперся рукою на двері, що вели до млина.
— Ти до мене чого прийшла? Млива? То гайда… поки я добрий. Ще зазирни моїй жінці під фартушок і спитай, чого спідниця рясна! Меле тим язиком, як жорнами… усе їй потрібно знати!
Марко підвівся. Дивитися на Лізині потуги було нестерпно. Робота наче й не складна, але раптом йому стало її так шкода… аж серце стиснулося. Сама насмілилася приїхати, кордон перейшла потай, а тепер отут у цьому бабському одязі вимішує тирбу для пацят, а він сидить та усе те споглядає…
Підійшов до неї, упіймав за руку.
— Пішли зі мною, біднятко моє, — проказав тихо.
Ліза підвела очі, примружившись, подивилася на нього.
— Усе зі мною добре, не переживай! — прошепотіла ледь чутно. — Не турбуйся, це не важко.
— Ходи, ходи… — проказав знову.
Взяв за вимащену тирбою долоню, повів за собою до гнідого, що фиркав на прив’язі біля стодоли.
— Куди ми? — запитала Ліза.
Марко лише поглядом вказав їй на сідло.
Усівся, всадовив її перед собою. Виїхав за Жезнікове обійстя, притискаючи Елізабет в обіймах до себе.
— Куди ми? — перепитала вона уже голосно, не боячись бути кимось почутою.
— Не питай. Сама побачиш!
Погнав гнідого далі від села віковою липовою алеєю, якою починалася дорога на сатанівський тракт, повз ущент зруйновану стару пивоварню, ще далі, до лісу. Зупинив коня лише тоді, коли опинилися біля потічка, у густих кленових заростях. Спішився сам і допоміг Лізі спуститися із сідла.
Щойно вона опинилася на землі, знову у його обіймах, зняв із неї хустину, кинувся цілувати обличчя, шию.
— Пробач, пробач… — повторював, цілуючи її руки. — Пробач, що змушена терпіти таке. Якась тирба, свині… Все це не варте тебе, Лізо.
Вона розсміялася з того його запалу.
— Ти ненормальний… Не можна так, Марку! А якщо нас хтось побачить? Не треба було… Свині — це не найгірше, що є у цьому світі. І хто тоді повірить у мою легенду?
Сонячне проміння золотило її волосся. Очі від пристрасті стали раптом синющі, як небо між гіллям дерев угорі.
Марко пригорнув до себе.
— Лізо, — промовив він. — Завтра у Тарноруді проща. Буде купа народу. Уже надвечір почнуть сходитися звідусіль. Тож нам на краще, бо усі будуть зайняті паломниками. Золото переправимо ще сьогодні вночі через річку. Самі ж переходитимемо кордон наступного дня.
Він затулив їй уста поцілунком, збив подих, посадив на траву, розв’язуючи фартух та знімаючи із неї сорочку.
— Марку! — прошепотіла тихо. — Що ж то завтра буде?
Її оголені груди спокушали ніжною пружністю.
— Бог знає, Лізо, що буде завтра… — тільки й зміг відповісти.
* * *
Тим часом по обіді люд почав з’їжджатися на прощу.
Наче хтось постелив на траві перед костелом барвисту скатертину: білі святкові вишиванки, яскраві хустки, картаті рядна у затінку…
Прочани облаштовували собі затишні місця, збираючись провести цю ніч просто неба. Скрипіли вози, пирхали коні, плакали діти…
Прочан ретельно оглядали прикордонники, вишукували самі не знали чого, мабуть, вчорашнього дня.
Серед людей Швед побачив Кашина із Мальцевим. Ходили поміж приїжджих, щось розпитували, раз-по-раз зупиняючись серед народу. Позаду Кашина дріботіла Зоєчка із папкою. Якась похмура, недобра.
Звичну білу блюзу та темну спідницю сьогодні доповнила червоною хустиною, вив’язала її «більшовичкою».
Та червона хустина майоріла серед людських голів, як спалах вогню. Люди відступали від Зої, як від чумної, поверталися спинами, коли вона підходила занадто близько, вдавали, що не бачать.
Не помічали ставлення до неї і Кашин із Мальцевим. Мабуть, тому вона і йшла за ними така похмура, а угледівши Марка, рушила йому назустріч.
— Нет, Вы такое видели? — Кашин кивнув головою в бік богомільців. — А еще говорят, что советская власть их притесняет, верить в Бога не дает! Всю эту ораву — да к делу бы пристроить! Жатва скоро, а у них, понимаешь, паломничество! Вот как их, товарищ Мальцев, отучить от этой бредятины?
Зоя порівнялася з Марком.
— Нам треба поговорити, товаришу Клєвєров! — прошипіла гускою.
Марко звів на неї здивований погляд, та позаду Зої вже виник Мальцев.
— Де тебе носить, Валеріане? Бачиш, як тут парко? Народу повно… І до ранку ще прибуде. Як би нам це богомілля завтра боком не вилізло! Ніде такого немає, тільки тут, на Збручі.
— Гаразд, залишуся на ніч у Тарноруді, ночуватиму тут, — кивнув Швед. — Звичаї люду, який віками вірив у Бога, радянській владі за кілька років не перемінити. От що я скажу, — відповів Мальцеву. — Та й не думаю, що ті, хто приїхали з дітьми і жінками на прощу, вночі піднімуть збройне повстання.