Печатка Святої Маргарити
- Автор: Подгорная Лариса
- Серия: Пригоди Марка Шведа #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-966-948-001-9
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Печатка Святої Маргарити». Краткое содержание книги:
Виконуючи завдання, Марко опиняється у вирі нових, сповнених небезпеки пригод. Йому належить пройти майже втраченим за віки слідом, не загубити самого себе, дати відсіч підступам ворогів та зберегти віднайдене кохання…
Лора Підгірна — випускниця історичного факультету Кам’янець-Подільського університету, журналістка та громадська діячка, автор проекту «Літературний туризм». Представлений роман є продовженням її успішного дебюту — українського історичного вестерну «Пригоди Марка Шведа. Червона Офелія» (2017 р.)
— Ти міркуєш, як смиренна вихованка інституту благородних дівиць, Клєвєров! — роздратовано скривився він. — Та ж увімкни мізки! Що нам залишається… Найгірше те, що, знаючи ідейність товариша Гінзбурга, — ніби прочитавши недавні Шведові думки, додав Мальцев, — скарби він може не для себе шукати, а щоби вислужитися перед совєтами. Тоді нам справді із тобою нічого не залишиться, лиш помахати їм услід хустинкою.
— Ну, але ж печатка Лєпновського у нас. Вона є ключем до тих скарбів…
— Ключ… — махнув рукою Мальцев. — Твій крейц…. крейцма… як там його?
— Крейцмейсель.
— Так! — вдячно кивнув Мальцев. — Твій крейцмейсель до всього ключ. Лупонув — та й відчиниться.
— Ну, Іване, а тепер ти нагадуєш мені істеричну компаньйонку вихованки інституту благородних дівиць, — відповів Швед. — Якщо справа обертається таким чином, нам залишається одне… — він пильно подивився на Мальцева. — Прибрати Гінзбурга! Звісно, якщо він їде сюди сам, без усілякого супроводу й охорони. Тоді справа, звісно, ускладниться.
— Тобто застрелити Гінзбурга? — перепитав Мальцев.
— Так… прибрати: застрелити, повісити, втопити… Відповідно до ситуації і обставин, — проказав Марко. — А що тебе бентежить?
— Та ні… нічого, — протягнув Мальцев. — Хоча… Бентежить, із яким спокійним виразом ти це говориш, Валеріане.
— Ти наче «первый год замужем»… — гигикнув Швед. — Іншого нам, Іване Миколайовичу, нічого не залишається, як ти розумієш. Передбачаю, що Гінзбург, переконаний у повноті своєї влади чи то пак вседозволеності, приїде до Волочиська сам-один і це нам на руку. Але якщо тебе так бентежать традиційні способи його усунення, можу тобі підказати ще один, не такий жорстокий…
— Це ж який? — поцікавився Мальцев.
— Спосіб римських понтифіків часів Ренесансу. Отрута…
— Отруїти Гінзбурга? — повторив здивовано Мальцев.
— Ну, якщо у нього стравохід та шлунок не залізні, це найбезпечніше, — кивнув Марко абсолютно байдуже.
— Та ти просто геній зла, — розвів руками Мальцев.
— Це все наслідки мого перебування у Туреччині, — зітхнув Швед. — Там ще й не такого навчишся, — усміхнувся він до Мальцева поблажливо. — Чув, мабуть, таке, поширене на сході, поєднання слів, як «отрута і кинджал»? Так от… коли кинджалом вдарити неможливо, обирали отруту. І Зоєчка подасть йому те, у чому буде отрута. Скажімо, її хвалену каву просто на таці. А у разі чого, можна буде усе звернути на коменданта, Порфирія Кашина… У нього рильце в пушку — кожен у Волочиську підтвердить. Перелякався викриття…
Іван Мальцев згідно кивнув.
— І куди ти зараз?
— Та до Тарноруди. Куди ж іще… — відказав Марко. — У нас там тютюн човнами переправляють. Один перевернувся, люди тиждень мали що ловити з води. Інший переправили вдало. Ото поки солдати шукають, я маю час роздивлятися по нашій справі…
— Добре… — Мальцев згідно кивнув. — Шукай. А я дочекаюся Кашина і погомоню з ним трохи про життя-буття. Увечері — тут. Будемо радитись, як Гінзбурга зустрічати.
— А що там радитись… — Марко з посмішкою поліз до нагрудної кишені. — Ось! — подав Мальцеву якусь брудну кульку.
— Що це? — Іван Мальцев зі здивуванням обережно покрутив у пальцях ту річ.
— Це катулька хлібного м’якуша. У ній ампула із ціанідом, — відповів безапеляційно. — Розчавиш над філіжанкою кави, Зоєчка оте усе подає Гінзбургу, і вже за мить він труп. Звинувачуєш Порфирія Кашина в отруєнні співробітника ОДНУ та й по всьому.
Мальцев нервово ковтнув повітря.
— Тобто… Ти носив оцю ампулу з ціанідом увесь час при собі?
— Так, — просто відповів Марко. — Я ж не в театрі працюю… Годі тобі, товаришу Мальцев. Поїхав я. А ти вже розбирайся із Кашиним. Повернуся, як ти наказав, увечері.
— Добре… — крякнув той. — Увечері й свою частку із Кашинських оборудок отримаєш.
Швед обернувся біля дверей.
— То я навіть маю у Кашинських оборудках свою частку? — перепитав з іронією в голосі.
— Ти наче з Місяця впав… — махнув йому услід рукою Мальцев. — Звісно, маєш… Нам потрібно триматися один одного, допоки усе не буде так, як нам треба.
* * *
Присівши із Жезніком у холодку, Марко спостерігав, як Ліза, одягнута в своє селянське незугарне вбрання, допомагала Жезніковій жінці по господарству. Та мовчки показувала, Ліза мовчки повторювала за господинею.
— Через Семенюкове «вікно», як передбачалося, переправити золото не вийде, — проказав до Йосипа. — Змінилися обставини. Завтра сюди прибуває одна людина із Москви. Хоч родом він сам із Підволочиська, Ви, пане Йосипе, мали б чути про нього. Гінзбург. Пам’ятаєте такого?