Печатка Святої Маргарити
- Автор: Подгорная Лариса
- Серия: Пригоди Марка Шведа #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-966-948-001-9
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Печатка Святої Маргарити». Краткое содержание книги:
Виконуючи завдання, Марко опиняється у вирі нових, сповнених небезпеки пригод. Йому належить пройти майже втраченим за віки слідом, не загубити самого себе, дати відсіч підступам ворогів та зберегти віднайдене кохання…
Лора Підгірна — випускниця історичного факультету Кам’янець-Подільського університету, журналістка та громадська діячка, автор проекту «Літературний туризм». Представлений роман є продовженням її успішного дебюту — українського історичного вестерну «Пригоди Марка Шведа. Червона Офелія» (2017 р.)
Жезнік звів очі вгору, замислився, похитав головою.
— Отой, що Гершка з Підволочиська син?
Марко тільки мовчки кивнув.
— Знаю, знаю я ту заразу. Тільки-но у сімнадцятому стався переворот у Пітері, він зібрав таких, як сам, і давай тут, на Збручі, командувати, мовляв, тепер вони нова совєцька влада. Ото ж їхня червона банда і Мордвіновську панянку розстріляли. Кажуть, назнущалися вже над нею, як самі хотіли, а потім розстріляли.
— І Гінзбург? — перепитав Марко. — Він же єврей…
— Натякаєте, що мав би послухатися заповіді «не убий»? — гмикнув Жезнік. — Той, хто продався совєтам, уже не єврей. Так само, як і не українець.
— Гаразд… То що робити будемо? — Марко знову перевів погляд на Лізу. Вона теж глипнула на нього, усміхнулася одними очима, бо півобличчя їй, як і раніше, запинала хустина. Зосередилася на своїй роботі.
Було дивно зараз бачити її тут, на Жезніковому обійсті, у цьому незугарному одязі, що перетворював Лізу на городнє опудало. Усе видавалося наче сном. Ліза тут… Господи… Марко зітхнув, мимоволі пригадуючи їхню втіху минулої ночі на горищі Жезнікової стодоли.
— Якщо переправити возом через «вікно» не буде можливо… — почав було Жезнік.
—.. То треба спробувати вночі через Збруч, — продовжив Швед. — Тільки от човном ризиковано дуже. На заставі усі пильні, аж очі повилазили. Бо ж Мальцев тут. А враховуючи приїзд Гінзбурга, до вечора взагалі буде мало не бойова готовність.
Швед піднявся, підійшов ближче до млина, заглянув через колесо на річку.
— А якщо спробувати перетягнути мотузками? — проказав до Жезніка. — Отак, напнути через річку мотузку і перетягнути? Тихо, непомітно… Вночі того ніхто не зауважить. А ми із Лізою спокійно перейдемо собі кордон…
— Але як кінець мотузки на той бік перекинути? Прив’язати качці до ноги? — Жезнік стишив голос, бо на подвір’я зайшла якась жінка з торбиною.
— Рогаткою, — відповів Марко. — Вистрелити на той бік, а Марцин чоловік нехай підбере. Мотузку натягнемо і вночі переправимо мішки. Ідіть, бо он якась пані до Вас прийшла.
— Знаю я цю пані… — Жезнік неохоче піднявся, пішов назустріч жінці.
Нею виявилася Зоєччина сестра.
— Оце, дядьку Йосипе, хотіла попросити на обмін борошенця, — проказала вона, впізнаючи Марка. — Доброго дня Вам, товаришу уповноважений.
— Доброго… — відізвався Швед теж не дуже приязно, зручніше вмостившись у затінку під хатою.
— Неважне зерно… — Жезнік дістав із торбини гості трохи пшениці, розтер у долоні. — Отак кожен прийде з таким на обмін — з чого тоді я молотиму тим, у кого зерно добре?
— Та тут жменя того зерна, дядьку Йосипе! — схлипнула Зоєччина сестра. — Хто то помітить? Тут же його зовсім трошки… У нас вже на хліб немає.
Жезнік невесело зітхнув.
— Добре, ходи… Щось придумаємо. Я тобі борошна так дам, колись віддаси. А оце залишиш як є, матиму час, то змелю окремо, прийдеш, забереш днів за три. Бо завтра у Тарноруді проща, не молотиму нічого…
Жінка від радості аж прицмокнула. Поправила на голові хустину, хутко передала торбину із зерном млинареві.
— Дай Боже Вам усілякого гаразду і здоров’я! Я й не сподівалася…
— Годі, годі, — суворо проказав Жезнік. — Ходи, покажу, де оце зерно висипати, а борошна торбину набереш. Тільки більше нікому про наш ґешефт не розказуй, я всім ото робити не буду.
— Нікому! Нікому, клянуся! — запевнила Зоєччина сестра, минаючи Лізу, що якраз вимішувала тирбу для Жезнікового поросяти. — А хто це тут у Вас, дядьку Йосипе? Наймичку собі взяли чи що?
З подивом поглянула на худорляву, запнуту по самі очі Елізабет.
— Ти хто? Звідкіля будеш? — запитала просто, не церемонячись.
— От вже рід твій бабський балакучий! — невдоволено пробурчав Жезнік, оглядаючись. — Яке тобі діло, наймичка то чи ні?
— Так, може, і я найнялася б до Вас… Вдома гроші завжди потрібні, — Зоєччина сестра говорила без зупину.
— Родичка то моя дальня, — відмахнувся Жезнік. — Сирота. Та ще й, на лихо, німа, тож тобі вона й слова не відповість… Віспа лице геть подзьобала, сама заледве жива лишилася. Бачиш, яка худа? Ото й прибилася до мене, бо дядько млинарює, значить, біля нього прожити можна… Наче на мене усе з неба падає! — провадив далі сердито. — Кожному я щось повинен!
— А-а-а, то то родичка Ваша, дядьку Йосипе! — кивнула гостя. — Тепер зрозуміло. Бідолаха. Ну, але звісно, най працює… На шматок хліба й у дядька заробити треба… А чого у Вас отой депеушник постійно сидить? Що йому потрібно? — не вгавала Зоєччина сестра.