Печатка Святої Маргарити
- Автор: Подгорная Лариса
- Серия: Пригоди Марка Шведа #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-966-948-001-9
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Печатка Святої Маргарити». Краткое содержание книги:
Виконуючи завдання, Марко опиняється у вирі нових, сповнених небезпеки пригод. Йому належить пройти майже втраченим за віки слідом, не загубити самого себе, дати відсіч підступам ворогів та зберегти віднайдене кохання…
Лора Підгірна — випускниця історичного факультету Кам’янець-Подільського університету, журналістка та громадська діячка, автор проекту «Літературний туризм». Представлений роман є продовженням її успішного дебюту — українського історичного вестерну «Пригоди Марка Шведа. Червона Офелія» (2017 р.)
— Я знаю усе! — повторила вона і, здригаючись від плачу, безпомічно опустилася на підлогу. — Він усе мені про Вас розповів! Одне моє слово Кашину чи Мальцеву — і Ви…
— Досить, Зоє, цієї мелодрами… — раптом почув Марко за спиною. Рвучко обернувся і застиг від несподіванки. У дверях кімнати стояв…
Так… тепер упізнати його можна було хіба що за голосом та ще… по очах. Вони мружилися так само зухвало. Біляве волосся, вічно кучеряве і неслухняне, було обстрижене. А обличчя… від колишнього знайомого вигляду не лишилося й сліду.
Ліву щоку перерізував глибокий, порослий рудою щетиною хрещатий шрам, права губилася під тією ж неохайною рудою щетиною.
Рука стискала револьвер, націлений просто Маркові у груди.
— Привіт, Шведе! А ось і я… Чи ти, так само як усі, давно поховав мене?
— Кость? Кость Чорницький? — промовив Марко, вдивляючись у понівечене обличчя незнайомця. — Це ти, Костю?
Чоловік зробив крок уперед, і Маркові довелося відступити. Позаду на підлозі сиділа навіжена Зоєчка… На поясі кобура із револьвером. Але зробити різкий порух означало спровокувати постріл просто собі у груди. Хто знає, що задумав оцей… привид із минулого.
— Так, це я, братчику, — хрипко засміявся Кость. — Руки, руки вгору… не дивуйся, Марку, я справді живий, хоч усі вирішили, що я помер від тифу і похований на волочиському кладовищі.
— То ти той Зоїн друг, який займається контрабандою? — проказав Марко, виконуючи наказ Чорницького.
Кость гмикнув.
— Так… той самісінький, Шведе. І я слідкував за тобою з першого дня, як ти приїхав до Волочиська у якості уповноваженого ДПУ. Уяви, яким було моє здивування, що мій братчик Марко Швед тепер зоветься Валеріаном, та ще й Клєвєровим, і служить тій осоружній радянській владі, із якою так завзято боровся у дев’ятнадцятому! Пам’ятаєш, Шведе?
— Пам’ятаю, — коротко відповів Марко.
Думки напружено крутилися в голові.
Вихід! Вихід! Має бути якийсь вихід!
— Ти ж убив її, чи не так? Олесю Біличенко… Ти застрелив її із гвинтівки! Казали, зніс півголови… — Чорницький глипнув на нього шаленими очима.
— Так. Бо вона була більшовицька агентка, — відповів Марко. — Ворог. І її справжнє ім’я було зовсім не Олеся…
— Так само, як ти зараз… агент уенерівської спецслужби, ворог радянської влади… І зовсім не Валеріан Клєвєров… — промовив Кость. — Як гадаєш, мене винагородить комендант Кашин і отой другий з ОДПУ, Мальцев, що приїхав сьогодні, якщо я здам тебе їм? Ото зрадіють! Розповім, з ким ти більше всіх спілкуєшся, до кого їздиш…
За спиною схлипувала Зоя. Марко обережно відступив крок убік, аби хоч краєм ока упіймати, що там діється.
— Стій, де стоїш… І руки підніми угору! Не торкайся зброї, Шведе! — гукнув Чорницький до нього. — І що то за німота у Жезніка на обійсті, яку ти сьогодні возив до лісу шкварити?
Марко глибоко вдихнув, намагаючись сконцентруватися.
— Ти дурень, Костю, якщо все ще не пристрелив мене. І елегантність твоя кудись поділася… Зовсім опустився. А що із обличчям?
Чорницький повільно звів курок. Крива посмішка на губах нагадувала вишкір хижого звіра.
— Ну, знаєш… мене життя, на відміну від тебе, ніколи не балувало, Марку. Я ж не такий везунчик, як ти! Після того, як ти здав мене своїм товаришам, мене допитали, потім ще раз допитали і постановили розстріляти. Потім за мене наче забули… а потім, коли більшовики почали дихати їм у спину, про мене й справді забули. Ім’я Юрка Коцюбинського прочинило для мене двері камери…
— Ти диви… — гмикнув Марко. — До тебе це вдавалося лише апостолу Павлу та Силі. Правда, їм інше Ім’я двері із в’язниці прочинило.
— А ти не думай, що я був сильно за Юрка! — Кость знову вишкірився кривою посмішкою. — До Юрка я не хотів, знаючи, що з ним мені буде нічим не краще, та вибору у мене, Шведе, особливого не було. Тож звиняй, знову мусив примкнути до совєтів… Служив під начальством Примакова. Ось… — вказав він пальцем на щоку, не зводячи дуло револьвера з Марка, — бойовий шрам! Тут, під Тарнорудою, отримав, коли нас чорні запорожці біля старого цвинтаря відгамселили. Мене залило кров’ю, тож твої подумали, що зарубали на смерть. Підібрали примаковські. І потім вже Юрко нарадив не повертатися до Волочиська, а інсценізувати мою смерть. Мовляв, від тифу Костик помер. Прислали додому домовину із чиїмось напіврозкладеним трупом. Домашні уже й не відкривали. Поховали під моїм ім’ям. Так що для усіх я, Шведе, залишався мертвим, поки виконував для Юрка всілякі завдання, ловив таких як ти… У нас же освіта відповідна була в Одеській диверсійній школі! Ти ж сам знаєш! Тож я встиг попрацювати, як то кажуть, за освітою. Тільки потім наважився вдома з’явитися.