Печатка Святої Маргарити
- Автор: Подгорная Лариса
- Серия: Пригоди Марка Шведа #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-966-948-001-9
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Печатка Святої Маргарити». Краткое содержание книги:
Виконуючи завдання, Марко опиняється у вирі нових, сповнених небезпеки пригод. Йому належить пройти майже втраченим за віки слідом, не загубити самого себе, дати відсіч підступам ворогів та зберегти віднайдене кохання…
Лора Підгірна — випускниця історичного факультету Кам’янець-Подільського університету, журналістка та громадська діячка, автор проекту «Літературний туризм». Представлений роман є продовженням її успішного дебюту — українського історичного вестерну «Пригоди Марка Шведа. Червона Офелія» (2017 р.)
— А яка тобі різниця? — прокашлявшись, якось механічно запитав Марко. — Нехай собі їде.
— Клєвєров… Ти нічого не зрозумів, — Мальцев із тривогою поглянув на Марка. — Такі птахи просто так до нас із Москви не прилітають. Вальтер Кривицький, він же Гінзбург, — кадровий чекіст, розвідник-професіонал. Второпав? Чув, його до розвідшколи у Москві покликали — викладати. Здавалося б, — якого дідька йому тут робити? Здавалося б! Якби Кривицький не був родом із сусіднього нам Підволочиська. Тож йому, мабуть, добре відомо і про Тарноруду, і про усе, що з нею пов’язане.
— А чому ти вирішив, — поцікавився Марко, — що його приїзд пов’язаний саме із Тарнорудою?
— Бо маю певні відомості.
— Які саме?
Мальцев відклав виделку, перегнувся через стіл і проказав до Шведа зовсім тихо:
— Недавно у Парижі застрелили одного чоловіка… Колишнього управителя маєтку Мордвінових. Кажуть, він перебував у близьких стосунках із донькою покійного Мордвінова, Ніною.
— І що це дає? — Марко вдавано байдуже напхав рота варениками. — У Парижі багато кого застрелили. Того ж Петлюру.
— Клєвєров, таке враження, що у Волочиську твої мізки перетворилися на драглі. То Петлюра не знався з панянкою Мордвіновою, чуєш, Клєвєров, а управитель маєтку був її коханцем.
— Ні, чому ж… я розумію, до чого ти хилиш, — Марко продовжував наминати Маруньчиного пампуха. — Донька Мордвінова за правом народження належала до родини, що була посвячена у таємниці Тарноруди.
— Нарешті! — Мальцев полегшено зітхнув. — Її, правда, більшовики теж у сімнадцятому розстріляли, тож коло посвячених, як ти розумієш, звужується. Чув, Кривицького у Стамбулі, — продовжував Мальцев, — не так давно поранили у якомусь борделі. Ледве кров’ю не сплив. Не знаю, що він робив там, бо ж Стамбул наче не його парафія. Ти мав би чути про таке, Валеріане.
— Може, й чув, — байдуже відповів Марко. — Але у Туреччині я займався виключно своїми завданнями, до того ж у самому Стамбулі бував лише у справі, тож переслуховувати за інших не мав часу.
— От те, що він тепер, недолікований, їде сюди, мене і насторожує, Клєвєров.
Марко прикінчив пампуха, піднявся, витираючи масні пальці.
Підійшов до вікна. Звідси добре виднілося подвір’я комендатури, на якому вовтузилися солдати, тягаючи якісь мішки.
Отже… до Волочиська їде Гінзбург. Той самий Гінзбург, якому він великодушно залишив життя у Константинополі, у французькому ресторанчику «Кікі»… Казав же йому Остапенко!
Гм… Значить, те, що Гінзбург вижив, совєти не поставили йому у провину, не запідозрили у співпраці зі спецслужбами УНР і навіть від справ не відлучили. Вальтер Кривицький їде до Волочиська! І оскільки кадровому розвіднику-професіоналу такого рівня тут робити особливо нічого, приїзд його може цілком стосуватися скарбів святої Маргарити… Звісно, з огляду на інформацію, яку щойно виклав йому Мальцев.
Крушанівський же і не приховував, що про скарби відомо колишньому волосному начальству та церковникам, і Гінзбург, використовуючи власні зв’язки, міг запросто вийти за кордоном на тих колишніх церковників чи волосних управителів.
Тепер, логічно, поставало запитання: чи відомо про скарби святої Маргарити ОДПУ?
Якщо так, — із Волочиська треба вибиратися терміново. До того ж скарби окремо, вони із Лізою окремо.
Та навіть якщо і ні, Гінзбург викриє його, тільки-но з’явиться тут, а скарби підуть у користування радянській владі. Бо навряд чи у Вальтера Кривицького з його твердими переконаннями інша мета, як, наприклад, у Мальцева.
На таких як Гінзбург, відданих до самих п’ят, і тримається більшовицька система. Отже, переходити кордон треба завтра, як і збирався, під час масового паломництва. Присутність Лізи, з одного боку, наче й ускладнювала ситуацію, але з іншого… Подружня селянська пара, що перебирається через кордон, на польський бік, вивозячи своє нехитре майно… Можливо, так буде навіть легше, менше викличе підозр…
Якби ж тільки вдалося перевезти золото…
— Валеріане… — окликнув його Мальцев. — Тебе наче й не хвилює те, про що я тільки-но говорив. Ти розумієш, що, коли Гінзбургу відоме точне місцезнаходження скарбів, він їде по них, а ми залишаємося з носом?
— Чого ж не хвилює, Іване Миколайовичу… — Марко обернувся до Мальцева. — Дуже навіть хвилює. Але тут нічого вже не вдієш, — розвів він руками, наче мова велася про звичайну буденну справу. — Якщо Гінзбург їде за скарбами, знаючи їх точне місцезнаходження, а нам те місце точно невідоме… Що ж нам залишається?
Мальцев піднявся, підійшов до Марка.