Печатка Святої Маргарити
- Автор: Подгорная Лариса
- Серия: Пригоди Марка Шведа #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-966-948-001-9
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Печатка Святої Маргарити». Краткое содержание книги:
Виконуючи завдання, Марко опиняється у вирі нових, сповнених небезпеки пригод. Йому належить пройти майже втраченим за віки слідом, не загубити самого себе, дати відсіч підступам ворогів та зберегти віднайдене кохання…
Лора Підгірна — випускниця історичного факультету Кам’янець-Подільського університету, журналістка та громадська діячка, автор проекту «Літературний туризм». Представлений роман є продовженням її успішного дебюту — українського історичного вестерну «Пригоди Марка Шведа. Червона Офелія» (2017 р.)
Сині очі Елізабет потемніли у похмурій плебанії грозовим небом. Вона мовчки сховала свій пістолет під важкий домотканий фартух.
Швед дивися на неї і не впізнавав у цій зосередженій, холоднокровній жінці свою маленьку, тендітну, чуттєву Лізу.
— Ходімо, Марку, постріли могли почути. Не вистачало тільки, аби сюди прибігли депеушники… — проказала вона якимось чужим, майже незнайомим голосом.
Він здивовано дивився на неї.
— Лізо…
— Що? — запитала вона, не звертаючи уваги ні на мертву Зою, що упала, затискаючи рукою рану на грудях, ні на Чорницького, який спливав кров’ю. — Хочеш запитати, як я тут опинилася? Попросила у твого друга, млинаря, дозволу подивитися на Україну, — гмикнула вона. — Хто міг би запідозрити мене у такій юрбі? Ближче біля костелу серед людей побачила тебе з тими двома військовими. А далі… Ти пішов із нею сюди… А я слідом. Як бачиш, дуже вчасно.
— Лізо… Ти…
— Любове моя, здається, я тільки-но врятувала тобі життя, — спокійно проказала Елізабет. — Хто винен, що ця навіжена нарвалася на його кулю… — кивнула вона у бік Чорницького. — Невже мені треба ще щось пояснювати?
— Так… Звідкіля у тебе зброя? Де ти навчилася так стріляти?
— Марку, а ти наївно подумав, що я пробиратимусь сюди, до Совдепії, із п’яльцями для вишивання? — Ліза похитала головою, відіпнула кінець хустки і притулилася теплими вустами до його губ. — Я ж британка, Марку! Мене вчили їздити верхи, стріляти із лука і револьвера, фехтувати… Таємно, звичайно, від тітоньки. Не тільки вишивати та варення варити. Та й влучити у цього бовдура з відстані у кілька кроків було не так складно. Я причаїлася і почала слухати. Я не розуміла його, але коли інтонації стали різкими і оцей дістав зброю…
Марко обійняв її, притиснув до себе, поцілував у чоло.
— Господи, Лізо… Ти…
— Ходімо… Ходімо! — потягнула вона його за руку. — Забираймося звідси!
— Іди просто до Жезніка, до млина. Я піду позаду тебе. Чуєш, Лізо? Іди…
Уже надворі глибоко видихнув, дивлячись, як Елізабет у незугарнім грубім селянськім вбранні із затуленим хусткою обличчям чимчикує поміж людей у бік Жезнікового дому.
Рушив слідом за Елізабет, пробираючись манівцями до Жезнікового обійстя. Прийшов десь за хвилин двадцять після того, як Ліза вже була там і, як ні в чому не бувало, збирала яйця по курячих сідалах.
— Дякувати Богу! — проказав Йосип Жезнік. — Занапастити Ви мене надумали сьогодні обоє!
Марко підійшов до Жезніка, запитав, сердито вказуючи на Елізабет:
— Навіщо Ви її відпустили, пане Йосип? Вона могла загинути! Розумієте?
— Так хіба втримаєш? — Жезнік скрушно розвів руками. — Я ж по-їхньому ні бельмеса! Щось пролопотіла та й пішла собі… Гайда, гайда пане Подоляк, треба усе підготувати, перекинути мотузку і, як стемніє… Ото як Ви пішли, то я усе покинув та майстрував… — вказав Жезнік на велику міцну рогатку. — Тільки натягнути нема що…
— Є, — Марко поліз до кишені, дістав змотаний у клубок шматок резинки. — Я у комендатурі знайшов. Після того, як скористаємось, спаліть. Кашин не дурний, упізнає, що це його.
— А я подав сигнал Марці, — проказав Йосип. — Вона пантруватиме. Як вистрелимо оцим, — вказав він на невеликий грузик на кінці тонкої волосіні, — Марця на тім боці підбере. По волосіні перетягнемо мотузку, напнемо добре, а далі й мішечки тихенько переправимо. Шидловський увечері чекатиме біля млина. Як дасть Бог, усе повантажать і вже до ранку скарби у Тернополі будуть.
Марко кивнув.
— Дай Бог! — проказав тихо.
Швидко сутеніло. Вдало закинути волосінь за допомогою рогатки на той бік вдалося лише із другої спроби. За верболозом на тому березі щось зашаруділо — то Марця підібрала грузик із волосінню.
Напнула її. По волосіні перетягнули мотузку.
Намагаючись не плюскотіти занадто голосно, Марко зійшов до самого водяного колеса, спустився по шию у воду, взявся прив’язувати перший мішок.
З того берега потягнули за мотузку, і мішок із золотом повільно, без зайвого шуму, поплив через Збруч.
Жоден прикордонник не зміг би помітити у темряві, як нечутно один за другим перетинають Збруч мішки.
За якісь дві години перетягнули усі шість.
— Прикро мені, що Вам нічого не залишаю, — сказав Марко до Жезніка. — Але ж самі розумієте…
— Так, так, — усміхнувся Жезнік. — Це було б все одно, як одразу заявитися до Кашина і зізнатися, що ми знайшли ті скарби. Куди я із тим старовинним золотом подамся? Поталанило нам, пане Подоляк, що сьогодні та проща… — зітхнув він. — Усі там, пантрують, як би люд яке повстання біля храму не підняв. А я ось подумав… Може, і Вас із нею… — кивнув у бік Елізабет, — як оті мішки? Темно… непомітно… Може, по мотузці отак переберетеся?