Червоний Голод. Війна Сталіна проти України

Згодом люди, які вижили, написали й розказали про те, як людина змінюється під впливом голоду, і як змінюється її поведінка. Бажання поїсти переважає інші, передусім родинні почуття. Одна жінка, яка завжди була доброю і лагідною, різко змінилася, коли забракло їжі. Вона відправила свою власну матір жити до брата: «Пожили в нас два тижні й досить. Поживіть ще в нього і не об’їдайте моїх дітей».[888]

Ще один чоловік, який вижив, згадав хлопчика, котрий шукав зерно в полі. Його сестра підбігла до нього й сказала йому йти додому, бо їхній батько помер. Хлопчик відповів: «Хай він сказиться, я їсти хочу!»[889] Селянка розповіла знайомій, що її молодша дочка ймовірно помре цього вечора, тому вона не залишила дівчинці ні крихти хліба: «Що там дітям, тут хоча б себе підтримати, все-рівно діти помруть».[890] П’ятирічний хлопчик, чий батько помер, пробрався до будинку дядька, щоб знайти щось поживне. Розлючена сім’я дядька «вкинули його у погреб», де він і помер.[891]

Опинившись перед жахливим вибором, багато хто приймав рішення, про які раніше навіть не могли й подумати. Одна жінка розповідала в своєму селі, що вона завжди зможе народити інших дітей, а чоловік у неї тільки один, і вона хоче, щоб він вижив. Вона відбирала в дітей увесь хліб, який вони отримували в місцевих яслях, і всі її діти загинули.[892] Подружжя віднесло своїх дітей у глинище, щоб не бачити, як вони будуть помирати. Люди поблизу почули крик дітей, їх врятували, і вони вижили.[893] Ще хтось згадував свою матір, яка, «переносячи руками ноги через поріг, йшла з хати, щоб не чути стогону» своєї трирічної дитини.[894]

Уляна Литвин, вісімдесятирічна жінка, під час інтерв’ю згадала ці емоційні зміни і, особливо, зникнення родинних зв’язків — насамперед материнської та батьківської любові: «Повірте, голод з гарних, чесних людей робить звірів, зовсім одурілих. Ні глузду, ні тяму, ні жалю чи совісті. От що можна зробити з добрих і чесних хліборобів. Мені часом як насняться оті жахи, то й тепер кричу через сон».[895]

Також зростала недовіра. Насправді вона почала зростати кількома роками раніше — з початком колективізації та розкуркулення. «Сусіди стежили одне за одним, — писав Мирон Долот, — друзі зраджували друзів; діти доносили на батьків; і навіть родичі й члени однієї родини намагались уникати одне одного. Тепло традиційної селянської гостинності повністю зникло з нашого життя, його замінили недовіра й підозра. Страх став нашим постійним супутником: людина почувалася безпомічною та самотньою перед жахливою силою держави».[896]