Історія ГУЛАГу

Якби не позначки про належність до архівів НКВД, випадковий глядач міг би подумати, що фотографії Богословлагу, датовані 1945 роком, які дбайливо зберігаються у спеціальному альбомі, знято зовсім не в таборі. На фото — ретельно сплановані садки, квіти, кущі, фонтан, бельведер на даху, де могли сидіти і відпочивати в’язні. На в’їзді до табору — червона зірка і гасло: «Всі наші сили — на майбутню міць Батьківщини!» Фото в’язнів зберігаються тут-таки, в іншому альбомі, їх також тяжко поєднати з поширеним образом в’язнів ГУЛАГу. Ось радісний чоловік тримає в руках гарбуза; бики тягнуть плуга; усміхнений начальник табору зриває яблуко. Разом з фото зберігаються таблиці. На одній — виробничі плани, на іншій — показники їх виконання[847].

Всі ці альбоми з акуратно обрізаними, вклеєними і підписаними фотографіями, які нагадують гербарії, зроблені старанними школярами, — продукція однієї установи: «Культурно-воспитательной части» ГУЛАГу, «Культурно-виховної частини», або, як її найчастіше за скороченням називали, КВЧ. КВЧ або її еквіваленти існували в ГУЛАГу з самого моменту його створення. 1924 року в першому випуску журналу «СЛОН», що видавався соловецькою тюрмою, було вміщено статтю про майбутнє в’язниць у Росії: «Виправно-трудова політика в Росії повинна перевиховувати в’язнів через їх залучення до участі в організованій продуктивній праці»[848].

Проте протягом переважної більшості часу справжньою метою табірної пропаганди було підвищення показників виробництва. Це було саме так навіть під час будівництва Біломорського каналу, коли, як ми вже бачили, «перевиховна» пропаганда була найгучнішою і, мабуть, найщирішою. У той час в самому розпалі був культ ударної праці. Табірні живописці малювали портрети найкращих працівників каналу, а табірні актори й музиканти давали для них спеціальні концерти. Ударників навіть запрошували на величезні прийоми, на яких зачитувалися промови і співалися пісні. Після одного такого зібрання 21 квітня 1933 року відбувся дводенний «робочий штурм»: протягом 48 годин жоден з 30 тисяч ударників взагалі не залишав свого робочого місця[849].

У кінці 1930-х років такій діяльності без церемоній дали повну відставку: в’язні стали «ворогами» і тому більше не могли бути «ударниками» — втім, 1939 року, після приходу до керівництва таборами Берії, пропаганда почала поволі повертатися. Біломорський канал — проект ГУЛАГу, про «успіх» якого сурмили на весь світ, — не повторився більше ніколи, та риторика перевиховання знову з’явилася у таборах. На початок 1940-х років теоретично у кожному таборі був щонайменше один інструктор КВЧ, а також маленька бібліотека і клуб при КВЧ, де ставилися п’єси і відбувалися концерти, проходили політичні лекції і проводилися політичні дискусії. Про один такий клуб згадує Томас Сговіо: «У головному залі, де сиділо близько 30 людей, були дерев’яні барвисто розмальовані стіни. Тут стояло кілька столів, що призначалися для читання, однак не було ні книжок, ні газет, ні журналів. Та і як вони могли тут бути? Газети цінувалися як золото. З них крутили цигарки»[850].