Історія ГУЛАГу
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
- ISBN: 966-51-355-9
- Переводчик: Андрій Іщенко
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія ГУЛАГу». Краткое содержание книги:
Актуальність «Історії ГУЛАГу» для України тяжко переоцінити. Ця книжка може і повинна стати одним із чинників формування суспільної думки, яка нарешті зуміє подолати радянський спосіб мислення і дії в новій українській державі й українському суспільстві.
У таборах на Далекій Півночі — особливо в колимських, а також у воркутинських і норильських таборах, які знаходилися за полярним колом, — клімат і місцевість ще більше ускладнювали становище. Літо, всупереч поширеній думці, в Арктиці часто не краще для людини, ніж зима. Температура може підніматися набагато вище від тридцятиградусної позначки. Коли тане сніг, тундра перетворюється на суцільне болото, ходити по ньому важко, комарі літають сірими хмарами і дзижчать так, що нічого більше не чути. Як згадує однин в’язень, «комарі заповзали у рукави і в штани. Обличчя горіло від укусів. Обід нам приносили на місце роботи, і виходило так, що, поки ви їли юшку, комарі заповнювали миску, як гречана каша. Вони лізли в очі, ніс і горло, на смак вони солодкуваті, як кров. Чим більше ви рухалися, відганяючи їх, тим більше вони нападали. Найкращий метод — не звертати на них уваги, легше одягатися і замість протикомариного капелюха носити вінок з трави або березової кори»[813].
Зими, звісно, дуже і дуже холодні. Температура падає до 30, 40, 50 градусів морозу. Мемуаристи, поети і письменники — всі намагалися передати, що відчуває людина, працюючи на такому морозі. Один автор писав про такий холод, коли «найпростіший різкий рух рукою викликав помітний звук, схожий на шелест»[814]. Інший писав, що одного різдвяного ранку він прокинувся і не зміг підняти голови.
«Першою моєю думкою було, що мене якось прив’язали вночі до нар, але коли я спробував сісти, шматок тканини, якою я обмотав голову і вуха ввечері, зсунувся. Піднявшись на лікті, я стягнув тканину і зрозумів, що вона примерзла до дошки. Моє дихання і дихання усіх у бараці повисало в повітрі, як дим»[815].
Ще один пише: «Було небезпечно зупинятися. Під час переклички ми підстрибували на місці та плескали себе по боках, щоб зігрітися. Боячись обморозитися, я постійно ворушив пальцями ніг і стискував кулаки… Коли я брався за металеві інструменти голою рукою, шкіра прилипала до металу. Понос міг намертво приморозити до снігу». Як наслідок, дехто з в’язнів просто ходив під себе: «Працювати біля них було неприємно, а коли приходили до намету, де ми починали відігріватися, сморід стояв нестерпний. Тих, які так робили, часто били і проганяли»[816].
Деякі види загальних робіт з точки зору погоди були гіршими за інші. Як згадує один в’язень, на арктичних вугільних шахтах повітря під землею було тепліше, але на шахтарів постійно капала замерзаюча вода: «Шахтар ставав схожим на величезну бурульку, його тіло надовго замерзало. Після трьох-чотирьох місяців такої пекельної роботи в’язні починали тяжко хворіти…»[817]
Ісаак Фільштинський також потрапив на одну з найгірших робіт у Каргопольлагу — сортування колод перед подальшою обробкою. Цілий день потрібно було стояти у воді, і хоча вода була тепла — її качали з електростанції, — повітря теплим не було:
«Оскільки тієї зими в Архангельській області стояли стійкі морози в сорок — сорок п’ять градусів, над басейном увесь час висіла густа пара. Було водночас з дуже волого, і холодно. Робота була не дуже тяжка, та через тридцять-сорок хвилин все тіло пронизувала й огортала вогкість, залишаючи іній на бороді, вусах і віях та проникаючи до самих кісток крізь убогу табірну одежину»[818].
Найгірше взимку було працювати в лісі. Не лише через тайговий холод, а й через те, що там періодично налітали суворі непередбачувані зимові бурі — бурани або пурга. В один з таких буранів потрапив в’язень Сиблагу Дмитро Бистрольотов:
«За мить вітер почав дико і жахливо вити, притискаючи нас до землі. Сніг вихором піднявся в повітря, і все зникло — вогні табору, зірки, полярне сяйво, — а ми залишалися самі у білому тумані. Розводячи руки, незграбно ковзаючи і спотикаючись, падаючи і підтримуючи один одного, ми намагалися якомога швидше знайти дорогу назад. Раптом в нас над головами вдарив грім. Мені ледве вдавалося втриматися, вчепившись за товариша, коли потужний потік льоду, снігу і каміння почав бити нам в обличчя. Сніговий вихор сліпив і не давав дихати…»[819]
На Колимі, під час роботи на кар’єрі, потрапив у буран Януш Бардах. Разом з охоронцями він з товаришами пробивалися до табору слідом за сторожовими собаками, прив’язавшися один до одного мотузками:
813
Улановская. — с. 356–365.
814
Petrov. — p. 208, 178.
815
Zarod. — p. 114.
816
Bardach. — p. 233–234.
817
Сулимов. — с. 57.
818
Фильштинский. — с. 38.
819
Быстролетов. — с. 162.