Історія ГУЛАГу
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
- ISBN: 966-51-355-9
- Переводчик: Андрій Іщенко
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія ГУЛАГу». Краткое содержание книги:
Актуальність «Історії ГУЛАГу» для України тяжко переоцінити. Ця книжка може і повинна стати одним із чинників формування суспільної думки, яка нарешті зуміє подолати радянський спосіб мислення і дії в новій українській державі й українському суспільстві.
Водночас у таборах існував ще один рівень дивовижного. Якщо у вільному світі цей величезний розрив між радянською пропагандою і радянською дійсністю багатьма вже сприймався як смішний, абсурд у таборах, здавалося, сягав нових висот. У ГУЛАГу, де в’язнів постійно називали «ворогами», забороняли їм звертання «товариш» і забороняли дивитися на портрети Сталіна, разом з тим очікувалося, що ці люди будуть працювати на благо соціалістичної батьківщини — так само, як і вільні, — і братимуть участь у «самостійній творчій діяльності» начебто з чистої любові до мистецтва. Абсурдність такого становища для всіх була очевидною. В один момент своєї табірної кар’єри Анна Андреєва стала табірною «художницею», що означало, що вона справді малювала всі ці гасла. Ця робота, дуже легка за табірними мірками, напевно врятувала їй здоров’я, а можливо, й життя. Коли через багато років я з нею розмовляла, то вона казала, що навіть не може пригадати тих гасел. За її словами, вона вважала, що «їх придумувало начальство. Щось на зразок "Ми віддаємо всі сили роботі", щось таке… Я писала їх дуже швидко і дуже гарно, але я повністю забула все, що писала. Це якийсь такий захисний механізм»[866].
Леоніда Труса, який побував у таборі на початку 1950-х років, також вражала безглуздість гасел, що розвішувалися по всіх табірних будівлях і повторювалися через гучномовці:
«У таборі була радіомережа, по якій регулярно передавали про наші трудові успіхи і лаяли тих, хто працював погано. Передачі робилися дуже незграбно, але вони мені нагадували ті, що я чув на волі. Я переконувався, що вони нічим не відрізнялися, за винятком того, що на свободі їх робили талановитіші люди, вони знали, як про все це привабливіше розповідати… але загалом [в таборі] все було, як на свободі — ті самі плакати, ті самі лозунги — крім того, що в таборі усі ці фрази звучали безглуздіше. Наприклад "Якщо взявся — роби до кінця". Або "Праця в СРСР — справа честі, слави, доблесті і героїзму" — слова Сталіна. Або всі інші гасла, як-от "Ми за мир" чи "Вітаємо мир у всьому світі"»[867].
Іноземцям, не звичним до гасел і плакатів, «перевиховна» робота здавалася навіть ще більш дивною. Антон Екарт описує типове політзаняття:
«Застосовувалися такі методи. Чоловік з КВЧ, професійний агітатор, на розум як шестирічна дитина, виголошував перед в’язнями промову про благородність напруженої праці. Він розповідав їм, що благородні люди — це патріоти, що всі патріоти люблять радянську Росію, найкращу країну в світі для трудящої людини, що радянські громадяни пишаються своєю належністю до такої країни і т. д. і т. ін., биті дві години — і все це перед слухачами, які на власній своїй шкурі відчували безглуздість і лицемірність таких заяв. Але промовець не зважав на прохолодний прийом і продовжував патякати. На завершення він пообіцяв усім "ударникам" кращу платню, підвищення пайків і поліпшення умов. Яке це враження справило на змучених голодом людей, можна собі уявити»[868].
У ще одного поляка, депортованого, політзаняття у сибірському таборі викликало ту саму реакцію.
«Година за годиною продовжував лектор свій виступ, намагаючись довести, що Бога немає, що він — то лише така собі буржуазна вигадка. Ми мали почуватися щасливими від того, що опинилися серед радянських людей, у найкращій на світі країні. Тут у таборі ми мали навчитися працювати і стати нарешті достойними людьми. Час від часу він намагався дати нам трохи освіти: так, він говорив нам, що "земля кругла", і був цілковито переконаний у тому, що ми цього не знаємо, і що ми також нічого не знаємо про те, що Крит — "півострів", і що Рузвельт — це якийсь іноземний міністр. Він ділився з нами такими істинами з непохитною переконаністю в нашому повному невігластві, бо ж як то ми, виховані в буржуазній країні, могли сподіватися хоч на якусь найелементарнішу освіту… він із задоволенням наголошував на тому, що ми не можемо навіть мріяти про повернення на волю і що Польща ніколи більше не підніметься…»
На жаль для поганого лектора, пише польський в’язень, його робота пішла намарно: «Чим більше він про все це патякав, тим більше ми внутрішньо опиралися, сподіваючись всупереч усьому. Обличчя ставали рішучими»[869].
Ще однин поляк — Густав Герлінг писав про табірну культурну діяльність так:
«Релікт вказівок, виданих у Москві у ті часи, коли табори справді розглядалися як напіввиховні установи. Щось гоголівське було у цій сліпій вірності чиновницькій вигадці всупереч практиці життя — щось від виховання "мертвих душ"»[870].
866
Андреєва, інтерв’ю з автором.
867
Трус, інтерв’ю з автором.
868
Ekart. — p. 82.
869
Hoover, Polish Ministry of Information Collection, Box 114, Folder 2.
870
Herling. — p. 155.