Історія ГУЛАГу

Ісаак Фільштинський з великою іронією пише, що деякі в’язні навчилися добре використовувати ці заходи у власних цілях. Один, колишній водій, твердив, що він знає, як побудувати механізм, що дасть змогу машинам їздити на кисні. Схвильоване перспективою отримати справді важливу «раціоналізацію», табірне начальство надало йому для розробки цієї ідеї лабораторію: «Я не можу сказати, повірило табірне начальство у можливість подібного винаходу чи ні. Швидше за все, воно просто намагалося виконати чергову інструкцію ГУЛАГу. В кожному таборі мали бути свої винахідники і раціоналізатори… А втім, ще й справді раптом у Вдовіна щось вийде — адже тоді й табірне начальство загребе сталінську премію!» Вдовіна зрештою було викрито, коли він вийшов одного дня зі своєї лабораторії з величезною конструкцією зі шматків металу, цілі яких він пояснити не міг[860].

Як і в зовнішньому світі, у таборах продовжували проводити «соціалістичні змагання», в яких в’язні мали змагатися між собою за досягнення вищих виробничих показників. Вшановувалися табірні ударники — за свою здатність буцімто потроювати і почетверяти виконання норм. Вище, у розділі 4, вже йшлося про перші такі кампанії, які почалися у 1930-ті роки, проте вони тривали і надалі — з помітно меншим ентузіазмом і помітно більшим ступенем абсурдної гіперболізації — у 1940-х роках. В’язні, які брали участь у змаганнях, могли вибороти багато різних нагород. Одні отримували більші пайки або поліпшення життєвих умов. Іншим діставалися не такі земні нагороди. Наприклад, 1942 року нагорода за високі виробничі досягнення включала в себе «книжку отличника» — книжечку, яка відзначала статус «доброго» працівника. У ній був календарик з порожніми місцями для вписування відсотків щоденного виконання норм; було порожнє місце для занотовування «раціоналізаторських пропозицій»; список прав власника книжечки (отримувати найкраще місце в бараці, найкращу форму, необмежене право на отримання посилок і т. ін.); була там, нарешті, цитата Сталіна: «Людина, яка самовіддано працює, почуває себе вільним громадянином своєї країни, так би мовити, громадським діячем. І якщо вона багато працює і дає все, що може, суспільству, то вона — герой праці»[861].

Надто серйозно такі нагороди сприймали не всі. В’язень-поляк Антон Екарт пише про таку кампанію:

«Було встановлену фанерну Дошку пошани, на якій вивішувалися результати соціалістичного змагання. Іноді виставлявся грубий портрет "ударника" — лідера змагання, разом з досягнутими ним показниками. Це були майже неймовірні цифри — по 500, а іноді й 1000% плану. Навіть найвідсталіший в’язень міг зрозуміти, що викопати у п’ять — десять разів більше норми неможливо…»[862]

Однак інструктори КВЧ також були зобов’язані переконувати «відмовників» у тому, що в їхніх же інтересах працювати, а не сидіти у штрафних камерах і не намагатися прожити на скорочених пайках. Зрозуміло, не всі сприймали ці лекції серйозно: надто багато було інших способів змусити в’язнів працювати. Але дехто, на радість московського начальства ГУЛАГу, таки знаходився. У Москві до цієї функції ставилися дуже серйозно, проводилися навіть регулярні конференції інструкторів КВЧ, на яких обговорювалися, зокрема, питання: «Якими головними мотивами керуються ті, хто відмовляються працювати?» і «Які практичні результати приносить скасування вихідних днів для в’язнів?».