Історія ГУЛАГу

Відсутність фабричного взуття в’язні компенсували саморобним. Вони робили собі черевики з березової кори, шматків тканини, старих автомобільних шин. У найкращому разі ці винаходи були незграбні і ходити у них було тяжко, особливо по глибокому снігу. У гіршому — вони промокали, фактично гарантуючи обмороження[823]. Елінор Ліппер описує свої саморобні черевики, які в таборі прозвали «ЧТЗ» — за абревіатурою Челябінського тракторного заводу:

«Робилися вони з трохи підбитої і зшитої мішковини з високими й широкими верхами до коліна, сам черевик зміцнювався клейонкою або штучною шкірою на носку і п’ятці. Підошва робиться з трьох шматків гуми зі старої автомобільної шини. Уся ця річ прив’язується до ноги мотузочкою, така ж мотузка підв’язується й під коліном, щоб всередину не потрапляв сніг… після носіння протягом дня вони викручувалися, а відвислі підошви поверталися в різні боки. Вони з неймовірною швидкістю набирали вологу, особливо коли мішковина, з якої вони робилися, була з мішків для солі…»[824]

Ще один в’язень описує схожі винаходи: «Боки були відкриті, так що носки збоку виглядали. Тканину, якою обмотувалася нога, неможливо було туго зав’язати, а отже, носки таким чином обморожувалися». В результаті носіння таких черевиків він і справді отримав обмороження — яке, як він гадає, врятувало йому життя, бо означало непрацездатність[825].

Різні в’язні мали різні способи боротьби з холодом. Наприклад, щоб відійти від морозу в кінці дня, деякі в’язні забігали після роботи до бараків і товпилися навколо пічки, під час цього одяг інколи займався: «У ніздрі заходив огидний дим від ганчір’я»[826]. Інші вважали такий спосіб нерозумним. Досвідченіші в’язні сказали Ісааку Фільштинському, що товпитися навколо пічки чи біля вогню небезпечно, тому що різка зміна температури може спричинитися до запалення легенів: «Людський організм влаштований так, що, який би не був холод, він пристосовується і звикає до нього. Я завжди дотримувався цього мудрого правила в таборі й жодного разу не застудився»[827].

Передбачалося, що табірна адміністрація має робити певні поступки перед холодом. Згідно з правилами, в’язні у деяких північних таборах отримували додаткові пайки. Але вони, за документами 1944 року, могли становити всього лише 50 додаткових грамів хліба на день — маленький шматочок, — якого навряд чи вистачало, щоб компенсувати страшенний холод[828]. Теоретично, під час дуже великих морозів та буранів в’язні взагалі не мали працювати. Володимир Петров стверджує, що в часи правління Берзіна на Колимі в’язні припиняли роботу, коли температура падала нижче мінус 50 градусів. Після зміщення Берзіна взимку 1938–1939 років для припинення роботи температура мала бути нижчою за мінус 60. Петров пише, що навіть це правило виконувалося не завжди, оскільки єдиною особою на золотій копальні, яка мала термометр, був начальник табору. Внаслідок цього «тільки три дні зими 1938–1939 років оголошувалися неробочими через низьку температуру — проти 15 днів взимку 1937–1938 років»[829].