Печатка Святої Маргарити
- Автор: Подгорная Лариса
- Серия: Пригоди Марка Шведа #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-966-948-001-9
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Печатка Святої Маргарити». Краткое содержание книги:
Виконуючи завдання, Марко опиняється у вирі нових, сповнених небезпеки пригод. Йому належить пройти майже втраченим за віки слідом, не загубити самого себе, дати відсіч підступам ворогів та зберегти віднайдене кохання…
Лора Підгірна — випускниця історичного факультету Кам’янець-Подільського університету, журналістка та громадська діячка, автор проекту «Літературний туризм». Представлений роман є продовженням її успішного дебюту — українського історичного вестерну «Пригоди Марка Шведа. Червона Офелія» (2017 р.)
— Господи-Господи… Пташечко моя… Змієнко, звісно… Як він міг таке дозволити?.. Як він міг тебе відпустити сюди?
Марко навпомацки цілував її, не тямлячи себе від радості, що разом переповнила і тіло, і душу…
Вийшли у двір, за млин, де продовжувалося Жезнікове обійстя.
Надворі Ліза зупинилася, підняла очі на зоряне небо, озирнулася.
— Оце і є твоя Україна?
— Так…
— Я не могла її роздивитися добре, бо мене переправили у човні, тільки-но стемніло, — мовила вона. — Але вдень з того боку річки я краєм ока розглядала цей берег, сподівалася тебе побачити… Пані Марцелла сказала, що сюди навіть дивитися небезпечно.
— Лізо! — Марко обійняв її. — Ну, так, бо ж по цій річці проходить кордон. Але те, що ти зробила, просто безумство! Диво ти моє!
— Нехай… — Елізабет прошепотіла йому в губи. — Я більше не могла чекати. То неправильно… Ти тут, я там! А якби із тобою щось сталося?
Він підхопив її на руки і поніс до Жезнікової стодоли, поставив аж біля драбини, що вела на горище.
— А якби із тобою? — перепитав уже її. — Гайда, лізь нагору! — підштовхнув легенько, притримуючи за талію.
Елізабет піднялася на три щаблі вище — не стримався, торкнувся її ніг, стиснув у руках, тримаючи за кісточки, провів руками вище, під спідницю, аж до стегон. Притиснув її до себе.
Відчув під пальцями тонке, вигадливе мереживо жіночої білизни і розсміявся.
— Отака з тебе селянка, Лізо!
— Що? — не зрозуміла вона.
— Та кажу, прості селянки таку білизну навряд чи носять… — гигикнув тихо, підсаджуючи Елізабет на горище.
Вона заплуталася у довгому, широкому подолі спідниці, впала у пухке сіно, обернулася до Марка, підставляючи обличчя для поцілунку.
Його пальці вправно обмацували Лізину талію, шукаючи зав’язки фартушка і спідниці. Далі потягнув догори її незграбну полотняну сорочку, вивільняючи тендітне, спітніле від пристрасті тіло, яке не міг роздивитися у темряві, але відчував під долонями його трепет і вологу, ніжну шкіру. На ходу розстібаючи на собі то китель, то ремінь, торкнувся грудей, намацав губами свою ладанку на її шиї — ту, яку разом із обручкою залишив Лізі перед від’їздом, і… Розтанув у ній, як масло на гарячих варениках.
І нічне небо над Жезніковою стодолою, покреслене невидимими орбітами планет, закрутилося, як у недавньому сні, із дзвоном струшуючи на дах золоті зорі-монети…
— Я знайшов його, Лізо… Знайшов скарб Маргарити, — прошепотів їй на вухо, коли нарешті втихомирилися обоє.
Вона у темряві подивилася на нього.
— Правда?! Я знала, що ти знайдеш його!
— Так… Він тут, на млині. Під водяним колесом. Тієї миті, коли знайшов скарби, хотів, аби ти була поряд, побачила усе сама. Відчув себе Едмоном Дантесом, що знайшов скарби абата Фаріа.
Елізабет тихенько розсміялася.
— Я знала, що так і буде, Марку. Я вірила, що так і станеться. Інакше мій батько не довіряв би тобі. Можна їх побачити?
— Побачиш, Лізо. Коли перейдемо кордон. Зараз то звичайні мішки… ефект не той.
— Як же ми тепер вибиратися звідси удвох із тими мішками золота будемо? — проказала, цілуючи його нижче шиї.
— Виберемось…
Швед гмикнув. Простягнувся на м’якому свіжому сіні, пригорнув Лізу до себе.
— Як же мені добре з тобою… — проказала вона тихо.
— Люба моя! То мені із тобою рай. Навіть зараз, навіть тут… І хоч я ладний Змієнка прибити за те, що дозволив тобі отак ризикувати собою… та з іншого боку…
— Я давно не дитина! — відповіла Елізабет серйозно.
— Я знаю. Але ця твоя мандрівка у сто разів небезпечніша, ніж тоді, з Лондона до Стамбула.
— Чим же вона небезпечніша за попередню? — Елізабет знизала плечима. — Чи ти забув, чия я донька? А дружина? Я кохала тебе тоді, кохаю тепер. Приїхала до тебе тоді і зараз так само…
— Ти шалена жінка, Лізо! — Марко занурився обличчям у її волосся. — Шалена, неслухняна, вперта… Але я так тебе люблю… Так люблю! Поспи, моя маленька канарко… ти геть вибилася із сил. Скоро вже світатиме. Вранці я мушу повернутися назад, до Волочиська, — пояснив він. — А ти побудеш тут, на млині, у пана Жезніка. Щойно усе складеться — заберемося звідси.
— У тебе є план? — прошепотіла Ліза.
— Є, — Марко торкнувся губами кінчика Лізиного носа. — За кілька днів у Тарноруді велике свято — проща до костелу, який більшовики мало не розгромили. З’їдеться багато людей. У Тарноруді буде шум, гам… У такому натовпі нам буде легше вибратися непоміченими. Розумієш?