Червоний Голод. Війна Сталіна проти України
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: HREC PRESS
- ISBN: 978-966-97606-4-7
- Переводчик: Дарія Маттінґлі
- Жанр: История
Электронная книга - «Червоний Голод. Війна Сталіна проти України». Краткое содержание книги:
Голод, який тільки посилився взимку і навесні 1933 року, став чи не найважливішою мотивацією з усіх можливих. У спустошеному селі, де продовольства, так само як і речей, було обмаль, доведені до розпачу люди конфісковували їжу в своїх сусідів, щоб вижити самим. Часто поведінку бригад було важко відрізнити від дій злочинних банд. «Вони грабували всіх і жили добре. Те, що забирали у людей, носили на собі, їли наше», — згадувала Марина Коробська з Дніпропетровської області.[850]
Навіть ті, хто не крав відкрито, очікували якоїсь вигоди. Як вже було згадано, інформатори сподівалися на винагороду. У деяких районах активісти відразу отримували відсоток від забраного ними продовольства. Закон від 2 грудня про «чорні дошки» містив наказ «видати директиву про винагороду активістам за знайдений хліб».[851] Рішенням Дніпропетровської обласної ради в лютому 1933 року рекомендувалося видавати членам бригади відразу «10–15 відсотків» від виявленого, в інших областях діяли схожі директиви.[852] Усі знали, що виконання роботи для партії може надати доступ до продовольства або продовольчих карток, або до людей, в кого вони були. Катерина Ярошенко з Дніпропетровської області вижила завдяки тому, що її батько був партійним керівником і користувався особливим магазином для партійців, звідки він приносив хліб і цукор.[853] Вищі партійні керівники також отримували картки, за допомогою яких вони купували речі, про які решта не могли й мріяти. Привілеї поширювалися також і на дітей партійців, як про це пригадували колишні звичайні діти: «Це була якась особлива школа для дітей начальників. Там під навісом була їдальня... З тієї кухні поширювалися запаморочливі запахи, я плакала від цього отакими сльозами!»[854]
Інші вірили, що вони також отримають їжу, але помилилися. Як пригадує чоловік з Полтавської області: «З тих, що ходили зі шпичками і шукали хліба, з них половина також вимерла з голоду. Те, що їм обіцяли і казали: “Ми вам дамо, ви шукайте”. І не дали їм нічого!»[855] Інший свідок запам’ятала, як сільські активісти, що забирали хліб в односельців і присвоювали чуже майно, в один день втратили все награбоване. До них з обшуками раптово приїхала бригада з іншого села, і забрала в своїх колег усі харчі.[856] Деякі виконавці зіткнулися з насильством від сусідів, яких вони пограбували. Протягом лише трьох тижнів у грудні 1932 року в Київській області було вбито 9 сільських керівників; здійснено вісім замахів та одинадцять підпалів хат активістів.[857] Навіть діти прагнули помститися. Син активіста в селі Новопокрівка Дніпропетровської області безуспішно намагався сховати білий хліб від інших дітей у школі. Його все одно побили.[858]
Однак навесні тривала нестача їжі далася взнаки, і сил для боротьби в більшості селян вже не було. Навіть ті, хто виступав проти влади в 1930 році, замовкли. З фізіологічних, а не психологічних причин. Людина, що страждає від голоду, занадто слабка для боротьби. Голод повністю вбиває здатність до опору.
Усі виконавці наказів про вилучення продовольства, чи то місцеві чи приїжджі, робили це з відчуттям безкарності власних дій. Хтось міг згодом відчувати власну провину або дізнатися про те горе та відчай, що вони спричинили, забираючи в селян хліб. Однак виконавці залишалися впевнені в тому, що діяли за наказами держави, її найвищих керівників. Знову і знову їм повторювали, що їхні сусіди потерпають від голоду, тому що вони «куркульські агенти» або підступні «ворожі елементи». У листопаді 1932 року ЦК КП(б)У видав інструкцію своїм членам з повторенням цієї риторики. «Одночасно», разом із натуральними штрафами та репресіями, партійці та активісти хлібозаготівель мали «завдати удару» по «крадіям, хапугам та розкрадачам хліба, проти усіх, хто дурить пролетарську державу та колгоспників... ми повинні розпалити ненависть колгоспної маси, повинні добитися, щоб уся маса колгоспників таврувала цих людей як куркульських агентів і класових ворогів».[859] З цими наказами на слуху, учасники хлібозаготівель не боялися покарання за свою поведінку, навпаки — вони очікували винагород.
850
Свідчення Марини Матвіївни Коробської, в кн. Мицик, упоряд., Український голокост, том 1, 110.
851
ЦДАГОУ 1/20/5394 (1932), 3542, в кн. Пиріг, упоряд., Голодомор, 441.
852
РДАСПІ, 17/42/81 (1932), 103–5, в кн. Данилов та ін., ред., Трагедия советской деревни, 640–2.
853
Свідчення Катерини Єлизарівни Ярошенко, в кн. Веселова, Нікілєв, упоряд., Пам’ять народу, том 2, 881–2.
854
Свідчення Наталії Арсентіївни Таланчук, в кн. Мицик, упоряд., Український голокост, том 3, 61.
855
Свідчення Павла Костенка, в кн. Мицик, упоряд., Український голокост, том 5, 181.
856
Свідчення батька Тимофія Міненка, в кн. Мицик, упоряд., Український голокост, том 3, 145.
857
Mattingly, “Idle, Drunk, and Good-for-Nothing”.
858
Свідчення Василя Васильовича Баштаненка, в кн. Мицик, упоряд., Український голокост, том. 1, 138.
859
ЦДАГОУ 1/6/238, 32–6, М. М. Старовойтов, В. В. Михайличенко, Голодомор на Луганщині 1932–1933 рр.: науково-документальне видання (Київ: Стилос, 2008), 65–8.