Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

Слов’янська кераміка IX—X ст. широко представлена в матеріалах Бірки, могильників о. Готланд і багатьох інших типово скандинавських пам’ятках[555].

Спостереження, зроблені на підставі археологічних досліджень, підтверджуються й писемними джерелами. Тітмар Мерзебурзький та інші середньовічні хроністи відзначили змішаний, переважно слов’янський, характер населення багатьох південнобалтійських торгових міст: Хайтхабу, Рерика, Старигарда, Воліна, Зеєбурга, Щецина та інших. Тісні й тривалі стосунки скандинавів (датчан та шведів) із західними слов’янами неухильно спричинялися до певного їх етномовного зближення, а може, й до асиміляції на переважаючій етнічній основі. Вражаючий феномен виживання уже першого покоління варягів на Русі не може знайти задовільного пояснення, якщо не припустити, що ще до приходу на береги Волхова і Дніпра вони вже наполовину були слов’янами.

Думка про зв’язок варягів з південнобалтійськими слов’янами не нова. Її висловлювали ще М. Стрийковський та І. Гізель, а потім підтримали М. В. Ломоносов, М. О. Максимович, С. О. Гедеонов. З істориків нашого часу її прихильниками виступили В. В. Вілінбахов, А. Г. Кузьмін та ін. Однак вона так і не має переконливих аргументів. Нині, завдяки накопиченню археологічних даних, їх стає все більше. Керамічні комплекси так званого балтійського типу виявлено в Новгороді, Пскові, Старій Ладозі, Городку на Ловаті та інших місцях[556]. Вони датуються переважно IX—X ст. і свідчать про масове проникнення в межі Північної і Північно-Західної Русі поморослов’янського населення. Початок процесу розселення поморських слов’ян у басейні р. Великої і оз. Псковського, на думку В. В. Седова, можна віднести вже до VI—VІІ ст.[557]. На тісний зв’язок псковських кривичів і новгородських словен з венетським (західнослов’янським) регіоном вказують також дані лінгвістики[558]. Говорячи про південнобалтійське походження предків новгородців, деякі дослідники схильні вбачати в них нащадків слов’ян-мореходів, які висадилися на березі оз. Ладозького, а згодом по Волхову піднялися до оз. Ільмень і заснували Новгород[559]. Висновки ці здаються слушними, але й не виключають інших шляхів проникнення слов’ян на північ. Відмова від південного шляху розселення слов’ян у районі Новгорода й Ладоги, що має місце в роботах деяких вітчизняних археологів та істориків, звичайно ж, потребує серйознішої аргументації, аніж простого посилання на наявність західного шляху. Очевидно, на півночі Русі у VIII—IX ст. зустрілися два колонізаційні потоки — південний і західний. Тільки цим можна пояснити таке швидке освоєння трансєвропейського торговельного шляху, що починався від Хайтхабу, проходив через слов’янські міста Старигард, Волін, Щецин, Ладогу, Новгород, Київ і закінчувався у Константинополі.