Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

Рис. 5. Давньоруські жіночі прикраси.

Отже, говорячи про варягів на Русі, правильно, очевидно, буде вбачати в них не тільки датчан чи шведів, але також західних слов’ян, балтів, фінно-угрів. На ранніх етапах вони прибували на береги Волхова і Дніпра переважно як купці; згодом використовувались київським урядом як наймана військова сила. Некоректні посилання на літописні повідомлення про варягів, чим часто грішать деякі вітчизняні та зарубіжні дослідники, створюють оманливе враження мало не однакової їх участі у східнослов’янському державному будівництві. Але навіть й у виправленому вигляді «Повість минулих літ» не дає підстав для таких висновків. Після приходу на Русь Рюрик, згідно зі статтею 862 р., сів у Новгороді, Синеус у Білоозері, Трувор в Ізборську. Після смерті братів «прия власть Рюрикъ, и раздал мужемъ своимъ грады, овому Полотескъ, овому Ростовъ, другому Бѣлоозеро». Наче передбачаючи майбутні претензії норманістів, Нестор пояснив: «А перьвии насельници в Новѣгородѣ словѣне, въ Полотьски кривичи»[569]. 882 р. Олег, спускаючись вниз по Дніпру, посадив своїх посадників у Смоленську та Любечі. В Києві він сів сам.

Чернігівська обл. Шестовиці. Скандинавські фібули другої половини X ст.

Чернігівська обл. Ніжинський скарб 1852 р. Срібник Володимира Святославовича. Початок XI ст.

Де ж тут однакова участь? Рюрик, а пізніше й Олег не засновують своїх міст, а оволодівають уже існуючими, не стверджують в них політичну владу, а лише міняють стару адміністрацію на нову — «свою», як уточнює літописець.

Звичайно, нова князівська династія Русі, будучи за походженням північною, на перших порах сприяла залученню варягів до процесів державного життя країни. Це природно. Але залучення це ніколи не набувало форм панування, засилля чужинців. Процес їх притоку на Русь суворо контролювався, а проживання у слов’янському середовищі мало свою регламентацію, що виражалась у екстериторіальності варязьких дружин щодо великих давньоруських міст[570]. Писемні джерела свідчать, що кожного разу, як тільки завдання, у розв’язанні яких потрібна була допомога варягів, виявлялися виконаними, київські князі намагалися позбутися їх. При цьому не тільки не обдаровували варягів за службу із щедрістю родичів, а й нерідко не платили навіть обумовлені грошові суми. Коли варязька дружина почала надто переоцінювати свою роль у заволодінні Києвом і стала вимагати викуп від киян по дві гривні з людини, Володимир Святославич, наприклад, відмовив їм у цьому. Ображені таким ставленням варяги заявили Володимиру: «Сольстилъ еси нами, да покажи ны путь въ Греки». Онь же рече имъ: «Идѣти»[571]. Йдеться, по суті, про вислання з Русі непокірних союзників. Аналогічна ситуація виникла і за часів правління Ярослава Мудрого, котрий відмовив у виплаті грошей варязькому загону Еймунда, що брав участь у відбитті печенізького нападу на Київ.