Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

Безперечно, східні слов’яни і Русь не були ізольовані від зовнішнього світу. Посідаючи історично важливу контактну зону між арабським Сходом і Західною Європою, Візантією і Скандинавією, вони збагачувалися їхнім досвідом. На різних етапах історичного розвитку питома вага впливів сусідніх культур була неоднаковою. Все залежало від політичної орієнтації насамперед східних слов’ян. Адже вони не були в цьому процесі пасивною стороною. На етапі додержавного розвитку східних слов’ян «силові поля» культурної взаємодії мали переважно регіональний характер: на сході вони визначались арабо-хозарськими впливами, на півночі — балто-варязькими, на півдні і південному заході — візантійськими. В часи формування і розвитку Київської Русі створилося спільне «силове поле» культури для всієї держави. Його епіцентр знаходився у власне Візантії, периферія сягала мало не південно-західних рубежів розселення східних слов’ян (візантійські колонії у Криму, дунайські провінції).

Входження східних слов’ян і Русі до візантійського історико-культурного ландшафту — тривалий історичний процес. Його початки губляться у першій половині І тис. н. е., коли в лісостеповій смузі сучасної України під впливом східних римських провінцій склалася так звана черняхівська культура.

Південна орієнтація мала місце й на етапі існування Антського союзу племен. Писемні джерела зберегли свідчення про військові конфлікти склавинів та антів з Візантією, але ними взаємини двох сторін не вичерпувались. Літописець Нестор записав у «Повісті минулих літ» історичний переказ про київського князя Кия, який відвідав Константинополь і з почестями був прийнятий імператором[572]. Знахідки предметів візантійського імпорту V—VII ст., у тому числі й монет, свідчать про налагодження торговельних контактів між Візантією і східнослов’янськими міжплемінними об’єднаннями.

Повідомлення Нестора про царгородський візит Кия не є чимось надзвичайним у слов’янській історії. Воно підтверджується, по суті, і свідченнями візантійських авторів, котрі відзначили постійні набіги антів і склавинів на володіння імперії наприкінці V—VI ст. Прокопій Кесарійський пише, що, починаючи з 527 р., склавини та анти регулярно вторгались у межі імперії. У 550—551 рр. вони разом з аварами підступили до Константинополя[573], а наприкінці століття мало не заволоділи візантійською столицею. Намагаючись убезпечити північний кордон, Візантія прагнула налагодити із слов’янами договірні відносини. На часи правління Юстініана І (527—565 рр.) припадають перші дипломатичні контакти слов’янських племінних союзів з імперією. Візантія завдяки багатим дарам, найму на службу слов’янських загонів, переговорам із слов’янськими вождями досягла тимчасових успіхів. Цікаві у цьому плані свідчення Прокопія про антсько-візантійські контакти 30—40-х років VI ст., що дивовижно перегукуються з розповіддю Нестора про Київ. «Був такий собі Хільбудій, близький імператорському дому, у військовій справі чоловік винятково енергійний і настільки безкорисливий, що, крім величезних багатств, він не набув ніякого достатку. На четвертому році своєї єдинодержавної влади імператор (Юстініан. — П. Т.), призначивши цього Хільбудія начальником Фракії, поставив його для охорони ріки Істру». Про подальшу долю анта Хільбудія існують дві версії. За однією — він загинув у бою із слов’янами, виконуючи союзницькі зобов’язання щодо Візантії, за іншою — повернувся до слов’ян[574].