Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

На відміну від прибережних районів Західної Європи, куди нормани прямували у великій кількості, Русь не знала такої інтенсивної їх експансії. Географічне розташування Північно-Західної Русі не давало можливості норманам несподівано нападати на міста і захоплювати їх. Щодо глибинних районів східнослов’янських земель, то труднощі тут були ще більші. Проникнути непоміченими по системі рік і волоків до Смоленська, Чернігова чи Києва варяги практично не могли.

І все ж таки варяги на Русі були. Завдання сучасних дослідників полягає не в тому, щоб якось замовчати цей очевидний факт чи, навпаки, оголосити його визначальним у розвитку давньоруської державності, що має місце в західній історіографії, а в тому, щоб об’єктивно розібратися в цьому явищі та правильно його пояснити. Тут істориків очікують значні перешкоди, й вони їх далеко не завжди успішно долають. Головна полягає у відсутності якісних писемних джерел. Скандинавські саги несуть у собі помітні фольклорні традиції і до того ж «страждають», що цілком природно, норманською концепцією. Дуже збідненими, а іноді й перекрученими до невпізнання, виявились повідомлення «Повісті минулих літ» після її редагування прибічниками Мстислава Володимировича. Більш об’єктивний археологічний матеріал, але його використання має все ще лише ілюстративний характер.

Рис. 4. Археологічний комплекс IX—X ст. біля с. Шестовиця.

Норманізм як наукова течія має давнє коріння. Народився він в Росії у XVIII ст., а вже згодом був сприйнятий історіографією західних країн, де й прижився. У цій праці, напевно, нема необхідності вдаватися до історіографічних подробиць, тим паче, що сучасні дослідники проблеми варягів на Русі й самі відмежовувались від багатьох крайнощів старої норманської школи. Від крайнощів, але не від концепції в цілому. Щоб з’ясувати позиції неонорманістів, необхідно навести хоча б деякі їхні висловлювання і теоретичні положення.

На думку Герберта Янкуна, «північноєвропейські варяги, звані на сході норманами, були тут (на Русі. — П. Т.) не тільки як купці, але і як воїни, які повинні були охороняти довгий шлях за допомогою системи укріплень. Так можна припускати тут картину панування шведських норманів за допомогою головних опорних пунктів Новгорода, Києва і системи інших укріплень». Говорячи про чорноморську торгівлю варягів, Г. Янкун стверджує, що вона велась, головним чином, товарами, які забирали як данину у підкорених слов’янських племен[540].

Як вважає Гюнтер Штокль, «сприятливі імпульси цьому (державному. — П. Т.) розвитку надали, безперечно, шведські варяги і їх панування на Русі... Ця перша руська держава середньовіччя виросла з поєднання багатьох елементів. Варяги були лише одним елементом, однією історичною силою серед багатьох. Руська історія тільки через варягів є така ж фікція, як і руська історія без варягів»[541].

Мартен Стенбергер, зокрема, стверджує: «У Києві, як і в інших шведами заснованих місцевостях на Русі, шведська гегемонія тривала тільки короткий час. Їх торгівля була необхідна насамперед їм самим, їх панування над деякими пунктами на великих ріках було тільки епізодом у житті руського народу»[542].