Печатка Святої Маргарити

— Дасть Бог — не будуть, бо серед мирних людей буде купа перебраних депеушників, — відповів Марко, замислено підперши голову рукою. — Готовими треба бути до усякого. А хто там буде мирний богомолець, а хто переодягнутий депеушник, того навіть я не знатиму.

— А може, — проказав Семенюк, — нехай стріляють? Може, тоді нарешті усе Поділля, як одна людина, повстане та підніметься проти більшовиків?

Марко похитав головою і поглянув на Семенюка, як на немудрого.

— Пане Василю… Ви би хотіли, аби Ваша дружина та діти опинилася там під час прощі? Ні? Отож… Такою ціною… чим ми тоді кращі за совєти? — додав за мить. — Та й, якщо відверто, занадто Ви ідеалізуєте нарід подільський. Де той нарід був, коли Петлюра у Кам’янці стояв та потребував допомоги, коли Україна потребувала згуртованості дій своїх людей?..

Семенюк ще налив сливянки і з сумом подивився на Марка.

— Я до того, що якби із Тернополя нам була відповідь, то можна було б уже й рихтуватися… А так… праві Ви, звичайно. Кожен чекає, що хтось прийде та за нього зробить. Ваша знайома з Кам’янця, Марія, он розповідала, коли я востаннє ті домовини з агітками доправляв, що багато хто й сердиться, мовляв, не підбурюйте людей, бо люди вже до радянської влади призвичаїлися, навчилися із тим жити… У Бога, мовляв, можна і потай вірити й дітей потай хрестити.

Марко тільки похитав головою.

— Мені дедалі частіше видається, що з такими настроями боротьба наша стає марною… Бо якщо самим українцям Україна як держава не потрібна, то для чого тоді ці наші потуги? Одне сподівання, що то не усі такі.

— Українець — така людина, — Семенюк важко зітхнув, наливаючи собі втретє, — що його хата, здебільшого, скраю. Небагато хто взагалі розуміє, за що наші діди віками боролися та у чому сенс тієї незалежної України.

— Добре, пане Василю… скінчаймо наші філософські бесіди та гасімо каганці, — Марко глянув на свого вже захмелілого від слив’янки співрозмовника зі стомленою посмішкою. — Мені завтра до комендатури раненько треба… Мальцев із Кам’янця якогось дідька приїжджає… Навіть не знаю, що йому з приводу тих скарбів городитиму…

— А що там городити? — Семенюк скрутив гасову лампу, і в кімнаті Шведа запанувала темінь. — Золото у нас, а Ви йому і далі городіть, що пошуки продовжуєте. Чи він сподівається, що скарби віки у землі лежали, а тут їх отак раз-два — і знайти можна?

За кілька хвилин у хаті Семенюків усе стихло. Господар вклався, решта родини вже давно спочивала.

Марко повернувся на бік. Замислився…

Можна, звичайно, грати із Мальцевим коня ще якийсь час. Крушанівський — людина ненадійна, про чашу точно Мальцеву розповісти може. То найкраще так йому і говорити, що пошуки ведуться, але загадку розгадати непросто… Що надибав у диякона Крушанівського якусь чашу, котру йому ще покійний Лєпновський свого часу дав на зберігання… Тепер намагається розібратися, що і до чого.

Буде день — буде пожива. А зараз — спати!

Марко стулив очі і, наче у воду, поринув у приємне забуття.

І вже за мить у його сні стеля Семенюкової хати над головою перетворилася на зоряне небо. Планети зарухалися на ній своїми еліпсовидними орбітами.