Печатка Святої Маргарити
- Автор: Подгорная Лариса
- Серия: Пригоди Марка Шведа #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-966-948-001-9
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Печатка Святої Маргарити». Краткое содержание книги:
Виконуючи завдання, Марко опиняється у вирі нових, сповнених небезпеки пригод. Йому належить пройти майже втраченим за віки слідом, не загубити самого себе, дати відсіч підступам ворогів та зберегти віднайдене кохання…
Лора Підгірна — випускниця історичного факультету Кам’янець-Подільського університету, журналістка та громадська діячка, автор проекту «Літературний туризм». Представлений роман є продовженням її успішного дебюту — українського історичного вестерну «Пригоди Марка Шведа. Червона Офелія» (2017 р.)
Швед спробував забити у розщелину між камінням металевого гачка. На нього як на вішак почепив гасову лампу.
Миготливе світло затанцювало навколо, створюючи на кам’яному полотні химерні тіні. Тепер працювати було зручніше.
Марко обмацав стіну. Скидалося, що саме у цьому місці вона була лише для того, аби створити видимість суцільної кам’яної кладки.
Швед гойднувся, наблизився впритул до отвору. Заглянув — темінь, хоч в око стрель.
Просунув руку всередину. За каменем, скільки міг випростати руку, була темна холодна порожнеча.
— Ну що там? — почув згори голос Жезніка. Семенюк шикнув на млинаря, мовляв, не заважай.
— Ото, певно, можна й в штани накласти з переляку, якби із того боку, із темряви отвору, хтось вхопив мене за руку! — проказав Марко угору до Жезніка. — Усе добре… Дивлюся, як тут краще прилаштуватися.
Спробував хитнути камінь поряд. Підважив прихопленим у Жезніка крейцмейселем. Усміхнувся собі під носа: ех, Мальцев-Мальцев… не знав ти, бісів пролетарій, для чого крейцмейселі застосовуються! Камінь хитнувся, зрушився з місця і полетів униз, боляче стукнувши Марка по коліну.
— Ах ти ж!
Тепер отвір був ширшим, та все одно не пролізти.
Він відчепив лампу і спробував просунути її в отвір, освітити той темний простір.
Світло заблимало, замиготіло, поволі вихопило з мороку низьке приміщення, наче вирите у товщі землі, за кам’яною кладкою. Марко повів рукою, аби освітити ту печеру від верху до низу.
Незручно. Занадто темно. І нічого не видно.
Знову почепив лампу на гачок і, орудуючи крейцмейселем як важелем, зрушив у кладці ще один камінь. Далі вже було простіше.
Камінь за каменем летіли униз, із шумом падаючи на замулене дно криниці. Скоро перед Марком утворився отвір, в який він цілком міг би пролізти, хоч і зігнувшись у три погибелі…
Відчуваючи себе Едмоном Дантесом, він раптом пригадав майже дослівно ті рядки, які стільки разів захоплено перечитував у дитинстві:
«Дантес зачекав, поки повітря ззовні трохи освіжить цю мертву атмосферу, й увійшов…»
Можна було, звісно, ще трохи розширити прохід, та, на відміну від свого улюбленого літературного героя, який вичікував до останнього, аби «віддалити впевненість і зберегти надію», Шведу не терпілося нарешті дізнатися, що ж там, за темінню: скарби святої Маргарити чи пшик.
До того ж у літературного графа Монте-Кристо було добре відоме Маркові, наперед визначене фантазією автора майбутнє. У Марка ж — невизначена реальність і ще більш невизначений завтрашній день.
Бо хоч Василь Семенюк та Йосип Жезнік цілком могли б зійти за контрабандистів із зазначеного роману, зате Тарноруда мало нагадувала безлюдний острів у Середземному морі, звідки Едмон Дантес безперешкодно зумів вивезти віднайдені ним скарби.
— Попустіть трохи мотузку! — упівголоса гукнув до Жезніка Марко. — Я спробую перевірити, що там!
З трепетом у серці Марко зачепився ногою за виступ каменя і обережно проліз крізь отвір усередину. Згори мотузку послабили.
Швед освітив простір перед собою: над головою низьке склепіння — рукотворна печера, викладена кам’яними плитами.
Невелика, майже квадратної форми.
Ступив крок уперед, зачепивши обличчям павутиння, що звисало зі стелі, і зупинився, відчуваючи, як лунко калатає у грудях серце. Просто перед ним під стіною, вкриті напівзотлілим, схожим на густе павутиння омофором, тулилися боками одна до одної дві невеликих скрині. Дерев’яні, у заіржавілому залізному обкладі, вони все ще зберігали форму.
Швед присвітив: на нього із покривала дивилася сама королева Маргарита.
Замість очей, вигаптуваних колись золотими нитками, була діра. Однак на омофорі збереглися обриси її лику.
Марко розібрав зображення хреста і книги у руках святої — її постійних символів.
Над головою гаптовані сріблом троянди обрамляли напис.
Затамувавши подих, він нахилився, обережно провів пальцями, відслідковуючи завитки літер. Розібрати, що там було написано, складно. Однак вцілілі два слова «Alba Rose» підтверджували його здогад: то був девіз братства Білої Троянди, що, як і раніше, мала цвісти на старому місці…
Ех, ясновельможна пані… Знала б ти, що зробили більшовики із твоїм храмом, із твоєю трояндою… Чи на цьому станеться?
Спробував підняти покривало — зітліла тканина розсипалася просто під його пальцями, залишивши на долонях вологий порох.
Марко все ще не йняв віри власним очам. Він знайшов! Знайшов скарби святої Маргарити!