Червоний Голод. Війна Сталіна проти України
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: HREC PRESS
- ISBN: 978-966-97606-4-7
- Переводчик: Дарія Маттінґлі
- Жанр: История
Электронная книга - «Червоний Голод. Війна Сталіна проти України». Краткое содержание книги:
Як і Кравченко, Лев Копелєв приєднався до хлібозаготівель у грудні 1932 року. Маючи досвід проведення колективізації, він був морально підготовленим. На той час Копелєв працював журналістом-початківцем і писав статті до заводської газети в Харкові. У селах Миргородського району він вечорами читав лекції «бородачам, вусачам у кожухах, сіряках, молодим хлопцям, заспано байдужим або презирливо похмурим». Кожні два дні він з кількома колегами випускав газету-листівку, що містила «статистику хлібозаготівель, закиди несвідомим та прокльони викритим саботажникам». Проте невдовзі з’ясувалось, що агітація не працювала й розпочалися обшуки.
Команди складалися з кількох колгоспників і представника сільради. До однієї такої бригади увійшов і Копелєв. Вони «шукали в хаті, сараї, подвір’ї та забирали всі запаси зерна, виводили з двору корову, коней та свиней». Вони також забирали усе цінне: ікони, самовари, килими, гроші. Незважаючи на те, що жінки «скажено вили», чіпляючись за мішки з їжею, обшуки продовжувалися. «Віддайте насіння, — казали активісти, — і ви отримаєте його назад навесні». Сам Копелєв вважав таке завдання «болісно важким», але постійне повторення отруйних пропагандистських гасел допомогло загартувати волю для виконання завдання: «І вмовляв себе, пояснював собі. Не можна піддаватися співчуттю. Ми виконуємо те, що історично необхідно. Виконуємо революційний обов’язок. Добуваємо зерно для соціалістичної батьківщини. Для п’ятирічки».[832]
Пропаганда також допомогла переконати багатьох активістів поставитися до селян як до громадян нижчого ґатунку, навіть людей другого сорту — і засумніватися чи селяни насправді є людьми. Селяни залишалися чужими для містян. А відтепер ще й відчайдушна бідність зробила їх огидними та несхожими на людей. Більшовицька ідеологія твердила, що незабаром селяни взагалі зникнуть. Французький письменник Жорж Сіменон, який відвідав Одесу навесні 1933 року, почув від одного чоловіка, що не варто жаліти «malheureux» або знедолених, що жебракували на вулицях: «Це куркулі, селяни, котрі не змогли адаптуватися до нового режиму... їм нічого не залишається, як померти». Тобто жаліти людей не було сенсу: скоро їх замінять на трактори, котрі виконуватимуть роботу за десятьох чоловік. У новому сміливому світі не було місця для такої кількості зайвих людей.[833]
Схожі почуття відтворено і в п’єсі Андрія Платонова про голод — «14 червоних хатинок» (1933). Один з героїв, які потерпають від голоду, звертається до іншого: «Яка користь з нас державі зараз? Для держави було б краще, якби тут було море, а не люди. Принаймні в морі була б риба».[834] Мова Платонова віддзеркалювала наративи офіційної преси. Адже протягом двох попередніх років усіх цих неграмотних, темних, відсталих і насамперед зайвих мешканців сільської місцевості впевнено і послідовно звинувачували в перешкоджанні прогресу, таврували як гальмо для перспективного пролетаріату. Знову і знову радянські газети пояснювали, що нестача продовольства в містах була спричинена не колективізацією, а жадібними селянами, які приховували продовольство. Багато років по тому Копелєв пояснював інтерв’юеру:
Я був серед тих, хто вірив, щоб змусити село віддати хліб, його треба добре потрусити... Що селяни були несвідомі, що вони були відсталі. Що вони дбають лише про свою власність, що їм начхати на робітників. Що вони не переймалися спільними проблемами побудови соціалізму та виконання п’ятирічного плану...
Цьому мене навчали в школі, у комсомолі, це я читав в газетах і про це мені говорили на зборах. Усі молоді люди так думали.[835]
Як й інші партійці, він вважав, що «селяни приховують хліб і м’ясо». Решта його колег ставилася до селян так само вороже. Копелєв означив погляди свого покоління такими словами: «Я справжній пролетар, і мені не вистачає хліба. А ти, селюк-гречкосій, ти не знаєш як працювати, але в тебе є сало в кишені».[836]
Партійні керівники в місті, які набирали активістів для роботи на селі, розраховували на такі почуття. Оголошення про набір «солдатів хлібного фронту» з’являлися в усіх містах, де були проблеми з продовольством.[837] Активісти повторювали ці вислови під час хлібозаготівель: «Вони кричали, що ми мали виконати наш план: помри, але виконай, Росію треба врятувати!»[838] У своїх мемуарах Копелєв описав, як токсична мова пропаганди навіть змусила одну молоду селянку, котра сама потерпала від голоду, принести бригаді активістів півтора кілограма пшениці: «Цей чорнявий казав, що робітники дуже голодують, що в їхніх дітей уже хліба немає. То я й принесла, скільки намела. Останню пшеницю».[839]
832
Kopelev, The Education of a True Believer, 235.
833
Georges Simenon, “Peuples qui ont faim”, in Mes Apprentissages: Reportages 1931–1946, ed. Francis Lacassin (Paris: Omnibus, 2001), 903–4.
834
Andrei Platonovich Platonov, Fourteen Little Red Huts and Other Plays, trans. Robert Chandler, Jesse Irwin and Susan Larsen (New York: Columbia University Press, 2016), 104.
835
Копелєв, Інтерв’ю для Українсько-Канадського Дослідчо-Документаційного центру.
836
Копелєв, Інтерв’ю для Українсько-Канадського Дослідчо-Документаційного центру.
837
Mattingly, “Idle, Drunk and Good-for-Nothing”.
838
Testimony of Halyna B., in U.S. Congress, Investigation of the Ukrainian Famine, 1932–1933: First Interim Report, 125.
839
Kopelev, The Education of a True Believer, 245.