Червоний Голод. Війна Сталіна проти України
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: HREC PRESS
- ISBN: 978-966-97606-4-7
- Переводчик: Дарія Маттінґлі
- Жанр: История
Электронная книга - «Червоний Голод. Війна Сталіна проти України». Краткое содержание книги:
Іншим таємно платили за інформацію: Галина Омельченко запам’ятала односельця, що працював інформатором і доносив на її родину.[797] Одного разу в хату до на той час десятирічного Миколи Мілова прийшов сусід і мовчки поліз на горище, а потім пішов. Увечері до них приїхали активісти й вивезли все продовольство. На другий день Мілов запитав сусіда, чи це він їх видав. Сусід відповів: «Я, думаєте, боюся признатися? Мені за це два мішки пшениці дали — тепер не голодні шестеро дітей моїх...».[798] Можна навести багато подібних випадків, коли через голод селяни долучалися до колаборації.
Бригади також вимагали гроші. Адже закон від 1929 року зобов’язував селян сплатити штраф у п’ятикратному розмірі від вартості незданого ними зерна. Мешканці сіл, занесених на «чорні дошки», мали віддати власні заощадження. Збирання цих коштів проходило з великими труднощами: у своєму щоденнику в грудні 1932 року близький поплічник Сталіна в Україні Лазар Каганович зазначив, що одноосібні селяни в Україні були оштрафовані на 7,8 млн. рублів, а зібрати вдалося лише 1,9 мільйона. Влас Чубар зауважив, що в них «при розпродажу майна немає чого продавати».[799] Восени 1932 року, щоб сплатити штраф, розпродували меблі та інші речі селян: «Було так: хто не йшов до колгоспу, на того накладали подвійний податок. Сплатив — йому приносять додатковий, ще більший... Не зміг виплатити додаткового податку і мій батько... Тоді призначили торги... За безцінь повіддавали і виторгували лише третину боргу».[800] Інколи ці вимоги не пов’язували з попередніми виплатами: в одному селі у всіх, хто мав родичів у США, вимагали гроші, які вони нібито отримали з-за кордону.[801]
Під час пошуків продовольства та грошей активісти часто вдавалися до насильства. Одна жінка з Чернігівської області написала про те, як допитували її матір:
... вимагали від мами сказати: де золото свекрів і зерно? Мати їм відповідала, що свекри в числі перших подали заяву в колгосп, все віддали, худобу і зерно... На допитах матері вставляли в двері пальці рук й закривали ці двері. Пальці лопались, текла кров, біль був нестерпний, мама втрачала свідомість. Вони її відливали водою, знову били, вставляли голки під нігті, пальці в двері...[802].
Дві сестри з Житомирської області стали свідками подібних катувань свого батька:
Наш батько сховав на горищі три відра ячменю і мама аж пізно ввечері потихеньку варила з нього кашу і підгодовувала нас усіх.
Але чи хтось доніс, чи що, якогось дня прийшли і забрали той ячмінь. І стали просто в хаті страшно бить батька за те, що сам не віддав те зерно... вони поламали йому пальці, закладаючи в дверний отвір і різко закриваючи двері, ругали останніми словами та добивали ногами, коли він впав на підлогу. І все це — у нас на очах, ми просто оніміли як вони його били та лаяли матюками. В нас же сім’я була порядна, в присутності батька всі ми завжди говорили тихо...[803].
У Вінницькій області коваля, батька трьох дітей, привели до сільради за кілька жмень колосків: «Його почали страшно бити, катувати за це, голову скрутили повністю задом наперед, і з ступеньок так вниз толкнули».[804] У Дніпропетровській області людей зачиняли в розтоплених печах доти, доки вони не зізнавалися, де заховали хліб.[805] Як і під час колективізації, у селян, якщо знаходили приховане продовольство, забирали останнє майно, виганяли з хат, викидаючи роздягненими на сніг.[806]
Ще одним методом було ув’язнення. В одному селі Полтавської області голова сільради садовив у «холодну» селян-одноосібників, які не виконували плану хлібозаготівлі. Роль «холодної» виконувала неопалювана задня кімната сільради, в якій не було ні ліжок, ні стільців, а ув’язнених не годували. Селяни просто сиділи на підлозі й голодували, якщо родичі не передавали їжу. «Тримали там разом чоловіків і жінок; усі вони лежали покотом на соломі».[807]
Дехто пригадував, що бригади не просто забирали їжу, а й намагалися всіляко її попсувати. У Городищі — селищі, занесеному на «чорну дошку», до якого вжили особливих заходів, свідок запам’ятав, як робітники заготзерна поливали зерно водою, воно почорніло і проросло, після чого його вивезли у балки. Туди ж викинули солену рибу, котру облили карболовою кислотою, але селяни її все одно їли.[808] Ще одна родина бачила, як вкрадену з їхньої хати їжу зробили непридатною для споживання: «Мали такий великий мішок зі собою, і все разом — насіння, і мука, і пшениця — і все в той мішок! То вже було потім хіба ж для свиней можна давати, бо воно так було помішане».[809] Більшість вважала таку поведінку однією з форм садизму: «Коли вони щось знаходили, то розсипали все під ноги, мабуть отримували насолоду, спостерігаючи, як діти плакали та вибирали чечевицю й боби із землі».[810]
797
Свідчення Галини Омельченко, в кн. Національна книга пам’яті жертв Голодомору, Ющенко, ред., Український інститут національної пам’яті, 87.
798
Свідчення Миколи Мілова, в кн. Мицик, упоряд., Український голокост, том 3, 129–30.
799
РДАСПІ, 81/3/215 (1932), 1–24, в кн. Пиріг, упоряд., Голодомор, 497.
800
Свідчення Павла Івановича Силки, в кн. Коваленко, Маняк, упоряд., 33-й: Голод, 492.
801
Свідчення Катерини Степанівни Цокол, 33-й: Голод, 63.
802
Свідчення Лідії Василівни Полтавець, в кн. Мицик, упоряд., Український голокост, том 2, 215–16.
803
Daria Mattingly, “Idle, Drunk and Good-for-Nothing: The Cultural Memory of Holodomor Rank-and-File Perpetrators”, The Burden of Memory: History, Memory and Identity in Contemporary Ukraine, eds. Anna Wylegała and Małgorzata Głowacka-Grajper (Bloomington, IN: Indiana University Press, 2017).
804
Свідчення Петра Сергійовича Войтюка, в кн. Борисенко, упоряд., Свіча пам’яті, 96.
805
Свідчення Володимира Івановича Теслі, в кн. Веселова, Нікілєв, упоряд., Пам’ять народу, том 2, 665–7.
806
Свідчення жінки-аноніма, в кн. Коваленко, Маняк, упоряд., 33-й: Голод, 127.
807
Kopelev, The Education of a True Believer, 233.
808
Свідчення Івана Леонідовича Примака, в кн. Мицик, упоряд., Український голокост, том 1, 99.
809
Свідчення жінки-аноніма, в кн. Національна книга пам’яті жертв Голодомору, Ющенко, ред., Український інститут національної пам’яті, 66.
810
Pidhainy, ed., The Black Deeds of the Kremlin, vol. 1, 201.