Червоний Голод. Війна Сталіна проти України

Активістам було наказано робити повторні обшуки, щоб зненацька захопити людей за їжею. У багатьох випадках бригади приходили не один раз. Обшукували членів родин і переконувались, що нічого не лишалося. «Приходили разів зо три, поки все не забрали, а потім вже і не ходили», — згадувала одна жінка.[785] Деколи бригади несподівано навідувались в різні години і вдень, і вночі, а раптом побачать, як люди дістають їжу зі схованок.[786] Коли ж заставали родину за мізерною вечерею, то забирали хліб зі столу.[787] Якщо борщ ще варився, його діставали з печі та розливали по підлозі. А потім вимагали пояснити, чому в родини ще щось залишилось, щоб покласти в борщ.[788]

Людей, що здавалися міцнішими, обшукували ретельніше, адже ті, хто не вмирав від голоду, автоматично викликали підозру. Одна зі свідків запам’ятала, як її родині вдалося роздобути трохи борошна і вночі спекти хліб. До них одразу прийшла бригада, члени якої помітили, що в хаті щось готували. Увірвавшись всередину, вони вихопили хліб з гарячої печі.[789] Інший свідок описав, як з бригади «стали на горбку і дивилися, чи йде димок з димаря хати. Якщо йде, то значить хтось варить їжу. Йшли і забирали».[790] Ще одна родина отримала пакунок від родича з рисом, цукром, пшоном і взуттям. Через кілька годин прибула бригада і забрала усе, окрім чобіт.[791]

Згодом активісти знали всі можливі місця, куди селяни могли заховати їжу. Оскільки більшість людей закопувала хліб, бригади шукали сліди переритої землі та проколювали ґрунт залізними «штиками».[792] Одна селянка відсипала трохи пшона у торбинку, яку сховала в комині, після чого його замазала. Але глина була сирою, і пшоно знайшли. Їхня сусідка сховала борошоно в колисці з немовлям, його також знайшли: «Скільки вона не плакала і не просила, щоб не брали, бо дитя помре з голоду, але ті, іроди прокляті, все одно забрали».[793]

У вільний від обшуків час деякі активісти та їхні керівники допоминалися, в кого ще могла залишитися їжа. Вербували інформаторів, які допомагали активістам. У деяких селах встановлювали ящики, куди всі небайдужі могли вкинути анонімні листи з повідомленням про приховане збіжжя сусідів.[794] Ганна Сухненко згадувала, що тоді було «модно» доносити, адже інформатори отримували частину від знайденого.[795] Доноси очікували також від місцевих державних службовців. Родина Ігоря Бугаєвича з Полтавської області вижила завдяки тому, що його матір знайшла роботу в Ленінграді й регулярно висилала додому сухарі. Регулярні посилки зацікавили керівника місцевої пошти, який вирішив власноруч принести черговий пакунок разом із активістом і понятим. Половину сухарів чоловіки забрали собі.[796]