Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу
- Автор: Саттер Дэвид
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Дух і літера
- ISBN: 978-966-378-524-0
- Переводчик: Наталья Комарова
- Жанр: История
Электронная книга - «Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу». Краткое содержание книги:
Однак рапорт не квапилися задовольнити, бо армійські психіатри засумнівалися в наявності у Бараца психічного розладу. Кожевников сказав Барацу, що йому треба повернутися до шпиталю ім. Бурденка, і той, вражений цією новиною, втік.
Сховавшись у квартирі приятеля, Барац обміркував ситуацію і зрозумів її серйозність. Якщо він не повернеться на роботу, то вважатиметься дезертиром. Якщо повернеться, його запроторять до психіатричної лікарні. Нарешті він зателефонував із автомата Кожевникову й повернувся до його кабінету, де з ним побесідували вісім психіатрів. Після цього його направили до неврологічного відділення Третього центрального військового шпиталю в Красногорську, де його оглянув головний лікар Олег Лимонов, який визнав його психічно здоровим. В супроводі Лимонова Барац повернувся до шпиталю ім. Бурденка, де його оголосили фізично непридатним до військової служби та відправили у відставку за станом здоров’я.
Після звільнення Барац сподівався, що його неприємностям із КДБ настав край. У березні 1975 року він почав працювати в обчислювальному центрі Міністерства лісового господарства, але і тут йому продовжували дошкуляти за тією ж схемою. Люди довкола нього безперервно запитували про його політичні погляди, а вісімдесятилітня прибиральниця сказала йому, що вночі до приміщення заходять якісь люди.
І все ж таки відвертих інцидентів не було більше року, і за цей час Галина Кочан отримала місце молодшого наукового співробітника в МДУ. Влітку 1976 року подружжя Барац вирішило провести відпустку на Закарпатті. Якось увечері вони гуляли в Обаві, маленькому селі в долині між лісистими пагорбами, коли на них несподівано напали десятеро молодиків із палицями та каменюками. Впавши на землю, Бараци стали кричати й кликати на допомогу. В сусідньому будинку засвітилося вікно, і нападники втекли.
Підвівшись, Василь і Галина побачили, що вони всі в крові, а також помітили, що за рогом, звідки на них напали, за цією сценою спостерігає знайомий їм співробітник місцевого КДБ на мотоциклі. Вони спитали його, чому він не допоміг, а він відповів на це: «Хороших людей не б’ють».
Коли Барац повернувся на роботу, то помітив, що атмосфера стала ще гіршою. «Стукачі» заводили антирадянські розмови, а з його столу почали зникати робочі матеріали. Одного вечора Василь попросив про допомогу Дмитра Черешкіна, заступника директора обчислювального центру. «Васю, — сказав той, — я нічого не можу вдіяти. Тобі кінець. Твоя голова має лежати на тарелі до кінця року».
У грудні 1976 року один із співробітників дав Барацу примірник повісті Солженіцина «Один день Івана Денисовича». Незабаром після того, під час обідньої перерви, хтось украв його портфель, а о 17-й годині були скликані партійні збори для обговорення підозри, що Барац загубив якусь заборонену літературу. Зрештою Бараца врятувало те, що учасники зборів стали скаржитися, що керівництво марнує їхній час на обговорення дурниць. Проте на початку 1977 року Бараца понизили на посаді на три категорії, і замість 200 рублів на місяць він став отримувати 130. Потім йому наказали їхати у відрядження разом із Віктором Астаховим, заступником начальника відділу, але перед тим Астахов викликав його до себе й сказав, що дізнався, нібито Барац — англійський шпигун і хоче використати Астахова як прикриття.
«Ми нікуди не поїдемо, — сказав він Барацу. — Ви збиралися розширити свою шпигунську мережу. Ось ми Вас і викрили».
Тут Барац зрозумів, що КДБ не залишить його у спокої. Єдине, чого він не знав, — заарештують його чи звільнять.
На початку травня Бараца звільнили — нібито за скороченням штатів, але насправді штат збільшився, що робило його звільнення незаконним. Незважаючи на це, профспілка обчислювального центру дала згоду на його звільнення.
Втрата роботи в міністерстві переконала Бараца, що в радянській системі йому нема на що сподіватися. Він спробував відновитися на посаді, звернувшись безпосередньо до міністерства й навіть до регіонального управління КДБ. Галина Кочан зверталася до Юрія Андропова, але все було марно. Врешті-решт Барац вирішив, що більше нема куди звертатися, тож 4 липня 1977 року надіслав листа Брежнєву із повідомленням, що вони з Галиною відмовляються від радянського громадянства і хочуть залишити СРСР. Причиною він назвав безпідставне переслідування з боку КДБ. Незабаром після цього Галину перевели з її посади викладача історії партії в МДУ з місячним окладом у 105 рублів на посаду завгоспа із зарплатнею 75 рублів.