Непривітний, похмурий день у Ризі поступився місцем ночі — ясній і пронизливо холодній. Годинник над другою платформою показував дві хвилини по десятій. У морозному повітрі горіли червоні вогні останнього вагона нічного потяга Рига — Таллінн, що заднім ходом в’їжджав на вокзал. Невеличка група людей, тупцюючи від холоду, стояла під металевим табло, яке кілька разів перевернулось і тепер показувало «Таллин» російською і «Tallina» латиською. Провідниця у формі зі сходинок останнього вагона подала сигнал ліхтариком, і жіночий голос чистою російською мовою оголосив по гучномовцю про початок посадки на потяг до Таллінна.
Я взяв свої речі й підійшов до сьомого вагона, де віддав свій квиток. Увійшовши до свого купе, я з подивом побачив молоду жінку, що сиділа на одній із нижніх полиць, дивлячись у вікно. Вона на мить повернулася в мій бік, і мене вразила її зовнішність: гарно укладене чорне волосся, бліде обличчя «сердечком», чарівні темні очі. Їй було років 28. Коли вона знову відвернулась, я зазначив, що одягнена вона незвично для радянської громадянки — в елегантний темний костюм і білий кашеміровий светр, що підкреслював великі груди.
Я зняв пальто, поставив свою валізу під сидіння й сів навпроти. Невдовзі до нас приєдналися ще два пасажири: високий, плечистий чоловік із солом’яним волоссям, у важкому пальті та двобортному костюмі (він відрекомендувався тренером із боксу з України) та жінка трохи старша за років двадцять, яка увійшла до купе, тягнучи за собою багаж. Вона була худорлява, схожа на пташку, з вередливим виразом обличчя, рудим волоссям і яскраво-червоною губною помадою, стан якої вона раз по раз перевіряла за допомогою люстерка. Вона сказала, що її звуть Маша Іванова.
Потяг рушив, і провідниця повернула нам квитки й принесла склянки з чаєм. Коли вона залишила купе, зачинивши за собою двері, тренер витяг зі свого портфеля пляшку коньяку та кілька склянок, роздав їх нам, налив і запропонував випити «за знайомство».
За вікном проминали річки й обриси мостів у місячному світлі, подекуди на обрії з’являлись і зникали бліді вогні селищ, а потяг набирав швидкості й невдовзі вже з ритмічним стукотом мчав через хвойні ліси та засніжені поля.
Мені раптом спало на думку, що це може бути не просто збігом — те, що чоловік і дві привабливі жінки мого віку їдуть в одному купе зі мною, але я викинув цю думку з голови. Вирішив вважати це купе потяга, що тихої суботньої ночі (коли, безсумнівно, відпочиває навіть КДБ) мчав із однієї прибалтійської столиці до іншої, безпечним прихистком і відчув полегшення — в будь-якому разі я вірив, що представники мого покоління мають щось спільне, хоч би де ми опинилися.
