Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу
- Автор: Саттер Дэвид
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Дух і літера
- ISBN: 978-966-378-524-0
- Переводчик: Наталья Комарова
- Жанр: История
Электронная книга - «Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу». Краткое содержание книги:
Раптом Кожевников підвівся, вийшов у коридор і став кликати санітарів. Кожен психіатр має ключа, щоби замкнути пацієнта, однак Кожевников залишив двері відчиненими, й Барац зрозумів, що це означає. Він вибіг із кабінету, спустився сходами на перший поверх, заскочив до лікарняної аптеки й через службовий хід прорвався на вулицю. Там він побіг Гоголівським бульваром у напрямку Кропоткінської площі.
Був вологий зимовий день. Переконавшись, що його ніхто не переслідує, Барац перескочив через металеву огорожу бульвару, перебіг вулицю і заглибився в лабіринт арбатських провулків, просуваючись у напрямку величезного відкритого басейну, побудованого на місці колишнього собору Христа Спасителя. Він у відчаї обмірковував, що робити далі, й урешті-решт пішов до приятеля, де і провів ніч.
Втеча Бараца з лікарні була лише останнім епізодом у тому жахітті, яке почалося багато років тому. У 1960-х роках Барац, тоді ще студент Вищого військово-інженерного училища в Києві, запропонував на комсомольських зборах вигнати з училища алкоголіка Федотова. Федотова вигнали, але по завершенні навчання Барац отримав призначення в обчислювальний центр Генштабу СРСР, де кадровиком виявився дядько Федотова, а його батько — завідувачем сектору, в якому став працювати Барац. Незабаром Барац ще й посварився з Анатолієм Тішиним — співробітником КДБ, який займався в обчислювальному центрі питаннями контррозвідки. Тішин, здавалося, відчував якусь особисту неприязнь до солдатів. Він називав їх у присутності Бараца «непотребом», і це ледь не призвело до бійки між ним і Барацем.
За кілька місяців із Барацем почали відбуватися дивні речі. Він складав іспит із німецької мови в Москві. Іспит приймали троє цивільних і двоє офіцерів. Екзаменатори півгодини ставили запитання німецькою й наприкінці сказали Барацу, що він склав іспит на п’ятірку. Однак, на його подив, після цього військові почали розмовляти з ним англійською. Барацу залишалося тільки стояти перед ними із безглуздою посмішкою, бо він нічого не розумів.
Нарешті один із чоловіків у цивільному сказав йому російською: «Чому Ви приховуєте своє знання англійської мови?»
«Перепрошую, — відповів Барац, — я не знаю англійської».
«Авжеж, знаєте, — сказав другий офіцер. — Ви не просто розмовляєте англійською, ви розмовляєте нею чудово — краще за мене».
Барац не вірив своїм вухам. Він повторив, що не розмовляє англійською.
«Розмовляєте, — сказав другий офіцер. — Ви знаєте англійську, але з якихось причин хочете це приховати».
За десять днів Барац зіткнувся із замполітом свого підрозділу, полковником Льовкіним. «Чому Ви приховуєте той факт, що розмовляєте англійською? — спитав його Льовкін. — Чого Ви боїтеся? Ви маєте пишатися. Хто тут із нас розмовляє іноземною мовою?» Барац став пояснювати, що не розмовляє англійською, але Льовкін подивився на нього з явним несхваленням і пішов геть.
Барац завжди вирізнявся акуратністю і на своєму робочому місці звик складати папери в певному порядку. Тепер же він став помічати: щоразу, як він повертається до свого столу, цей порядок виявляється порушеним. Колеги — без будь-якої видимої причини — почали називати його «бандерівцем». Барац і справді був родом із тих місць у Карпатах, де діяли соратники Степана Бандери. Тож влітку 1973 року він у стані певного збентеження поїхав у відпустку до Закарпаття, де зустрів свою майбутню дружину Галину Кочан, яка, судячи з усього, теж перебувала під наглядом КДБ.
У 1968 році дядько Галини Кочан, Михайло Дямко-Девіс, який жив у Каліфорнії, в Беверлі-Хілз, приїхав до Радянського Союзу відвідати родичів. Він емігрував ще до Першої світової війни й приїжджав до Закарпаття лише в 1931 році, на похорон свого батька. Зі своєю сестрою та Галиною він зустрівся в Ужгороді, й коли дізнався, як вони живуть, вирішив купити їм автомобіль. Михайло пішов до валютного магазину й замовив для своєї небоги експортну модель «Волги». Вона була дорожчою за звичайну, мала більше хромованих деталей і потужніший мотор. Але замовляти її треба було через Київ, тому Галина не змогла її отримати, поки дядько був у країні. Після закінчення терміну візи Михайло поїхав додому, а коли Галина нарешті пішла забирати машину, їй видали звичайну «Волгу». Вона відмовилась її приймати, але їй сказали, що вибору в неї немає.
За кілька місяців після того Галина Кочан їхала на своєму авто безлюдною сільською дорогою, коли повз неї проїхала машина ДАІ, в якій сидів співробітник автоінспекції Слепічев. Він був присутній підчас продажу Галині «Волги». Коли Галина під’їхала до заправки, Слепічев розвернувся й теж зупинився там. Вийшовши з машини, він заговорив із Галиною, пояснив, що її обдурили, й пообіцяв допомогти їй написати до відповідної інстанції листа про те, як це було зроблено. Однак за два тижні Галина прочитала в газеті, що Слепічев «трагічно загинув». Подейкували, що його вбили, але подробиць ніхто не знав. Пізніше до Галини дійшли чутки, що її «Волга» потрапила до Лучка, який на той момент був начальником обласної міліції, а потім став заступником начальника Ужгородського управління КДБ. Від цих новин Галині стало погано, й відтоді вона жила в страху перед місцевим КДБ.