Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу
- Автор: Саттер Дэвид
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Дух і літера
- ISBN: 978-966-378-524-0
- Переводчик: Наталья Комарова
- Жанр: История
Электронная книга - «Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу». Краткое содержание книги:
Подружжя Бараців подало офіційну заяву на еміграцію, але в московському ОВІРі їм сказали, що вони не вказали достатніх підстав для від’їзду з країни. Ця аргументація ошелешила Бараца. «Ми тікаємо від репресій», — сказав він. На це йому лише повторили, що потрібні переконливіші підстави.
Минали місяці, й у Бараців стали закінчуватися гроші. Тоді Василь навчився готувати обід на п’ятдесят копійок. Кілограм хліба коштував 20 копійок, скибка капусти — 10–15 копійок, а на решту грошей можна було купити картоплі, олії, цибулі та сушених грибів, і з усього цього зварити суп. Наприкінці 1977 року Василь почав розпродавати свої кнйжки.
Врешті-решт Барацам вдалося зв’язатися з американським консулом Робертом Прінглом стосовно отримання запрошення до США. Проте за кілька днів після зустрічі з Прінглом Василя викликали до місцевого відділення міліції, де його зустріли начальник міліції, прокурор, якась жінка на прізвище Пєчкіна та чоловік у цивільному — як припустив Барац, співробітник КДБ. Вони спитали Бараца, чому він не працює та погрозили йому притягненням до відповідальності за дармоїдство. Пізніше, викликавши його повторно, йому вручили направлення на роботу, і з 1 липня 1978 року Василь став працювати в пральні різноробом за 105 рублів на місяць.
Впродовж наступних двох місяців Бараци продовжували свої спроби емігрувати, але не досягли в цьому успіху. Врешті-решт, після невдачі із черговою спробою отримати допомогу від одно-го московського партійного працівника, який спочатку здавався доброзичливим, Барац вирішив, що єдиний шанс отримати дозвіл на еміграцію — це стати дисидентами. Він познайомився з іншими людьми-неєвреями, які намагалися залишити країну, й вони організували Комітет за свободу еміграції.
Із Барацем мене познайомили члени цього комітету, і під час нашої першої зустрічі він розповів мені свою історію в усіх подробицях, пояснивши при цьому, що все, що з ним трапилося, не є таким незвичайним, як здається.
«КДБ кожного може запідозрити як іноземного шпигуна, — сказав він, — бо КДБ завжди шукає шпигунів. Співробітник КДБ може взяти когось у розробку як шпигуна, щоби відплатити за образу, знищити суперника чи заради дрібної особистої помсти. А коли справу відкрито, закрити її вже важко. Кожен рух гаданого шпигуна витлумачується як підтвердження первісного обвинувачення. Якщо він вдається до розумних кроків, щоби захистити себе від переслідування, — уникає “стукачів” або опирається провокаціям, — то це розглядається як поведінка шпигуна. В результаті матеріалів справи стає дедалі більше».
Мені довелося співпрацювати з Барацами в оприлюдненні справ декого з тих людей, які зверталися до комітету по допомогу, і їхня надійність неодноразово підтверджувалась. Однак роки цих поневірянь в атмосфері тотального стеження, яку КДБ вдалося створити довкола Бараців, не минули для них безслідно.
Зокрема, перебуваючи в суцільному оточенні інформаторів і шпигунів, Василь навчився швидко їх розпізнавати й пишався тим, що вміє помічати, коли за ним стежать. Він розповів, що в сусідній із ними квартирі, через стінку, встановлені пристрої для прослуховування. Він пригадав, що коли вони з дружиною оселилися в цій квартирі, в суміжному помешканні жила родина, яка полюбляла пити, танцювати та грати на гармошці. Однак пізніше там усе стихло і так тривало впродовж трьох років — за винятком того, що щоранку о 6-й годині вмикали радіо. Барац сказав, що у літні дні, коли вікна їхньої квартири були відчинені через спеку, як і вікна сусідньої квартири, можна було зазирнути до сусідів за допомогою дзеркала, прикріпленого до довгої палиці. І Барац побачив там порожню кімнату та якийсь великий металевий апарат. Були випадки, коли Барац бачив і співробітника КДБ, який працював із цим апаратом.
Барац вважав також, що за ним і Галиною стежать і з квартири знизу, і навіть зі спостережного пункту на другому боці вулиці. Якось уночі він підвів мене до вікна й показав на маленький вогник на горищі протилежного будинку, під самим дахом. Саме звідти, сказав Барац, агенти КДБ спостерігають за ними.
Комітет за свободу еміграції займався справами широкого кола людей — євреїв, росіян, звичайних трудящих і переслідуваних через релігійні переконання. Крім зустрічей з іноземними журналістами та роботи в пральні Барац іще писав щоденник під назвою «Виїзди» з докладними історіями людей, яким було відмовлено в дозволі на виїзд із країни, прокоментованими самим Барацем.