Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

Навряд чи може бути сумнів у тому, що пізні літописні свідчення відродили пам’ять і окреслили нам ту первісну Русь, яка поклала початок Давньоруській державі. Очевидно, і Константин Багрянородний, говорячи про «Внутрішню Русь», мав на увазі саме цей регіон. Шукати її на далекій північно-східній околиці слов’янського світу, в міжріччі Волги, Которослі й Трубежа, як це робить О. Пріцак[513], або ж на півночі, між Новгородом та Старою Ладогою, як це здається Д. О. Мачинському[514], неможливо. В Ідрісі цей північноруський регіон цілком конкретно означений терміном «Зовнішня Русь».

Ототожнивши первісну Русь з островом Русів і розмістивши його на півночі чи на Північно-Східній Русі, обидва дослідники вдалися до надто вільного тлумачення писемних джерел. Д. О. Мачинський, розуміючи, що свідчення арабських авторів важко співвідносити з Ільменсько-Ладозьким регіоном, виходить із становища таким чином, що оголошує їх пізнішими переказами давнього оригінального повідомлення про острів Русів, доповненими подробицями, що відбивають історичні реалії Південної Київської Русі. Сталося це тому, що 882 р. соціальне ядро Ільменсько-Ладозької Русі мігрує на південь, «руський домен» переміщується в Середнє Подніпров’я, а разом з ними мігрують і свідчення джерел[515]. Щоправда, вже через 40 років, згідно з Д. О. Мачинським, соціальний центр Русі повертається на північ і незрозуміло чому, за його логікою, свідчення східних авторів цього часу не поповнилися подробицями, що відбивали б реалії Північної Русі[516].

Теза мігруючого соціального центру, висунута О. Пріцаком і підтримана Д. О. Мачинським, непереконлива. Ранні вогнища державності виникли практично одночасно в кількох найрозвинутіших регіонах Східної Європи. Історія виникнення і формування найдавніших князівств Київської Русі є яскравим підтвердженням цього. Більш швидкими темпами процес формування соціально-класових структур йшов у Середньому Подніпров’ї. І не випадково саме Середнє Подніпров’я виявилося в центрі формування Давньоруської держави та її народності. Спроби заперечити цей очевидний історичний факт, що пов’язані, як правило, з необхідністю авторського переосмислення джерел, заздалегідь приречені на невдачу.

Заради справедливості варто зазначити, що Середнє Подніпров’я не єдине місце, де джерела називають русів. Вони відомі в Прибалтиці (о. Рюген), Подунав’ї (Рутенська марка), Тюрингії і Саксонії (Рейсланд), Прикаспії і навіть в Північній Африці («руська» колонія в Сирії). Можна, звичайно, припустити, що внаслідок якихось подій єдиний народ розсіявся по світу. Але досі ніхто не зумів цього довести. Висновки, побудовані на подібному звучанні назв, украй ненадійні. А. Г. Кузьмін найважливішою «Руссю» вважає Дунайську, ототожнюючи згадуваний у джерелах V—VIII ст. Ругіланд (або Ругію) з Рутенською маркою X—XIII ст. Саме звідси, на його думку, «Повість минулих літ» виводила полян-русів і всіх слов’ян. Тут необхідно лише мати на увазі, що перед тим, як розселитися з Дунаю по різних землях, слов’яни прийшли туди. «По мнозѣхъ же временѣхъ сѣли суть словѣни по Дунаеви»[517].