Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба
- Автор: Коллектив авторов
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Год: Інститут археології НАН України
- ISBN: 966-02-1396-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба». Краткое содержание книги:
Для істориків, археологів, усіх, хто цікавиться історією України.
Один із лідерів норманізму, що стверджував пріоритет скандинавів у створенні східнослов’янської державності, А. Стендер-Петерсен під тиском археологічних фактів змушений був визнати, що всі аргументи норманістів спростовані. Це визнання, проте, змусило його не тільки не відмовитися від норманської теорії, а й шукати для неї нових аргументів. Його заклик було почуто. У працях X. Арбмана, Е. Оксенстієрни, Т. Капелле і деяких інших істориків стара ідея викладається за допомогою не зовсім коректного посилання на свідчення «Повісті минулих літ» і археологічних матеріалів. Щоправда, тепер вона не виступає в своїй колишній категоричній однозначності. Варяги оголошуються однією з провідних сил, які брали участь у державотворчому процесі на берегах Волхова і Дніпра.
Заради справедливості слід зазначити, що аналогічний підхід до цієї проблеми характеризує роботи і деяких вітчизняних дослідників.
Ідея хозарських витоків східнослов’янської державності, яка має давні традиції, останнім часом здобула визнання і обґрунтування у працях Ф. Дворника, О. Пріцака (США). Останній вважає, що руси і поляни не мають прямого стосунку до східних слов’ян, бо пов’язані етнічно з хозарами, яким належить і честь заснування столиці Русі — Києва.
У штучних конструкціях істориків, які обстоюють ідею іноземного начала у створенні Київської держави, немає не тільки відповіді, але й навіть постановки питання, чому в середовищі кочового хозарського чи поморо-скандинавського світу мали місце процеси політичної консолідації, а в слов’янському суспільстві з його давньою осіло-землеробською культурою, ні. І як це хозарам або скандинавам вдалося створити для східних слов’ян те, чого не вдалося створити для себе на власних землях.
Поданий тут джерелознавчий та історіографічний огляд, звичайно, не претендує на вичерпну повноту. Його мета — наголосити на основних проблемах історичного розвитку Русі IX—XIII ст., які ще потребують свого дальшого дослідження і розв’язання, а також визначити основне коло джерел, без яких виконання цього завдання неможливе.
Розділ I
Утворення Київської Русі
Проблема виникнення Київської держави є однією з найактуальніших у вітчизняній історіографії. Щоправда, зусиллями кількох поколінь істориків достатньо повно й об’єктивно вдалося відтворити образ держави східних слов’ян, яка виникла в результаті їх еволюції. Київська Русь розвивалася в рамках загальних закономірностей історико-культурного процесу середньовічної Європи, в якому брав участь кожний народ.
Літописець Нестор у «Повісті минулих літ» відтворив широку картину розселення східнослов’янських племінних об’єднань — полян, древлян, сіверян, волинян, дреговичів, словен і інших (всього 14), які заселили величезні території Східної Європи, перебуваючи на стадії зародження у них політичної організації. У літописі вони названі князівствами. «И по сихъ братьи (після Кия, Щека і Хорива. — П. Т.) держати почата родъ ихъ княженье в поляхъ, а в деревляхъ свое, а дреговичи свое, а словѣни свое в Новѣгородѣ, а другое на Полотѣ»[497]. «Род» тут виступає в значенні князівської династії.
Процеси східнослов’янської консолідації за умов постійної небезпеки нападу кочовиків викликали до життя нову форму поселень. У літописі вона отримала визначення «града». Є підстави стверджувати, що ці «гради» були насамперед адміністративно-політичними і культовими центрами союзів племен, а також порубіжними укріпленнями, пунктами збирання данини, общинними осередками. Так постали Київ, Чернігів, Псков, Полоцьк, Стара Ладога, Ізборськ, інші найдавніші міста.
Рис. 1. Київська Русь. За П. П. Толочком.
Провідним осередком східнослов’янської державності було Середнє Подніпров’я. У VI—VII ст. тут виникло велике об’єднання полян, яке згодом перейняло назву одного з місцевих племен — рос, або рус. Головним політичним центром його став Київ, розташований у надзвичайно зручному географічному місці на Дніпрі. Спираючись на дружини полян-русі, київський князь, як вважає Б. О. Рибаков, досягав певної влади над тими союзами племен, головні ріки яких текли до Києва: древлянами (Ірпінь, Тетерів), дреговичами (Прип’ять, Дніпро), сіверянами (Десна, Сейм), радимичами (Сож)[498]. Піднесенню Києва сприяла й історична ситуація кінця V—VI ст., зокрема значна міграція на південь верхньодніпровських племен.
497
ПВЛ. — Ч. І. — С. 13.
498
Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества XII—XIII вв. — М., 1982. — С. 99.