Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

Б. Д. Греков пов’язував розклад Київської Русі в XII ст. з економічним запустінням Середнього Подніпров’я. Вже в другій половині XII ст. процес зміцнення й відокремлення нових політичних центрів та ослаблення Києва пішов настільки далеко, що Київ остаточно перестав бути стольним містом великої, хоч і не міцної, держави[491].

Близьких Б. Д. Грекову поглядів на історичний розвиток Давньоруської держави дотримувались С. В. Юшков, М. М. Тихомиров, Б. О. Рибаков. Щоправда, вони не ставили політичні процеси в пряму залежність від економічних[492]. За Б. О. Рибаковим, Київська земля навіть наприкінці XII ст. була одним з найрозвинутіших регіонів, а Київ — найбільшим економічним і культурним її центром.

Д. С. Лихачов відзначив, що, незважаючи на роздробленість Русі і збільшення локальних відмінностей, у XII—XIII ст. розвивалась самобутня єдина основа руської культури. Становлення національних культур кожного з братніх народів (російського, українського і білоруського), як вважав Д. С. Лихачов, більшою мірою зобов’язане процесам об’єднавчим, ніж роз’єднавчим[493].

А. М. Насонов несхильний був перебільшувати дроблення Київської держави. Самостійність князівств не виключала певних елементів державної єдності. Одним із серйозних доказів цього, на думку історика, є «Повість минулих літ» з її широким географічним та історичним горизонтом, вченням про єдину східнослов’янську країну і народність[494].

Концепція єдності Русі і ролі Києва як економічного, культурного і політичного її центру знайшла обґрунтування у працях В. Й. Довженка, П. П. Толочка. Феодальні землі-князівства не були чимось новим для Русі XII—XIII ст., а виникли з утворенням Київської держави і були її структурними одиницями. Історичний процес характеризувався відцентровими і доцентровими тенденціями, хоча переважали останні. Єдність Русі трималася на міцних економічних зв’язках, єдності матеріальної і духовної культури, мови, віри, свідомої необхідності оборони давньоруських земель від зовнішніх ворогів, спільності законодавства, родинності правлячої князівської династії[495].

Важливий доробок у вивчення історії Київської Русі внесли В. Т. Пашуто і Л. В. Черепній. Згідно з їх твердженнями, державну форму Русі визначала загальноруська структура правління, за якої київський стіл був об’єктом колективного сюзеренітету найсильніших князів[496].

Фундаментальними працями, багатими насамперед на археологічні джерела, є праці з історії Київської Русі М. Ю. Брайчевського, А. М. Кирпичникова, В. Л. Яніна, П. О. Раппопорта, М. П. Кучери, О. П. Моці, А. В. Кузи, А. О. Мединцевої, Г. В. Штихова та інших археологів.

Тема Київської Русі досліджується в історіографії країн Західної Європи, США, Канади. Низку оригінальних праць присвятили їй О. Пріцак, Я. Пеленський, А. Поппе, Е. Доннерт, В. Водов, Ж. Бланков, Л. Мюллер, Д. Оболенський, І. Шевченко, А. Стендер-Петерсен, X. Арбман. Поряд з традиціями об’єктивного, заснованого на неспростовних свідченнях джерел, висвітлення історії і культури Русі мають місце й випадки, коли внутрішні закономірності розвитку підміняються зовнішніми випадковостями. Насамперед це стосується ранніх етапів давньоруської історії. «Не може бути, щоб Київську Русь створили самі східні слов’яни»,— вважають деякі історики-медієвісти Заходу й активно ведуть пошуки їхніх політичних наставників. У цій ролі, на їх думку, виступають нормани, хозари, візантійці.