Червоний Голод. Війна Сталіна проти України

Особливо сумною виявилася доля Педагогічного інституту в Ніжині, витоки якого сягають ще початку XIX століття. Серед його відомих випускників був і Микола Гоголь. Під час перевірки інституту в другій половині 1933 року спеціальна комісія ЦК КП(б)У виявила розгалужену мережу «підозрілих елементів» у стінах класичної будівлі цього закладу. Висновки були маловтішними: інститутська газета рясніла небезпечними прикладами націоналізму, професори пропагували неприйнятні роботи Грушевського, дослідники ідеалізували козацьких лідерів минулого. Кафедра радянської історії ігнорувала роль класової боротьби в українській історії, та була змушена привселюдно відмовитися від своїх поглядів; кафедра економіки підтримала «антиленінську» теорію економічної кризи. Після такого звіту місцева партійна комісія звільнила керівників кафедр біології, історії та економіки й багатьох інших відділів та закрила музей і журнал інституту. Ніжинський інститут вижив, але був перейменований і укомлектований зовсім іншими викладачами.[755]

Інші все зрозуміли з півслова. Хоча політика українізації продовжувала існувати на папері, на практиці російська мова знову запанувала як у вищій освіті, так і в суспільному житті. Мільйони усвідомлювали, що будь-які асоціації з українською мовою або історією вважатимуть негативними, навіть небезпечними, а також помилковими та недоречними. Донецька міська влада обмежила використання української мови: заводські газети, які друкували українською, почали виходити російською мовою.[756] Одеські вищі навчальні заклади, які щойно перейшли на українську, також повернулися до викладання російською мовою. Амбітні студенти відверто ухилялися від вивчення української мови і прагнули здобути освіту російською, яка надавала їм більше можливостей для кар’єрного зростання.[757]

Деякі тепер взагалі боялися працювати з українцями. Директор Академії образотворчого мистецтва в Одесі, який більшість своїх курсів викладав українською мовою, висловився найвлучніше: «Після справи Скрипника всі перейшли на російську мову, побоюючись, що в іншому випадку вони отримають ярлик “українського націоналіста”».[758] Подібні настрої охопили і місцеві музеї, а також невеликі періодичні видання, присвячені краєзнавству та українській історії. Більшість із них втратили своє фінансування або занепали.[759]

Схожа хвиля репресій поширилася й на церкву. Українська Автокефальна Православна Церква, заснована в 1921 році як незалежна православна церква, була сильно послаблена судовим процесом над СВУ у 1930 році, адже більшість її керівників було заарештовано та засуджено. У лютому ж 1930 року, під час селянського повстання, радянське керівництво видало постанову «Про боротьбу з контрреволюційними елементами у керівних органах релігійних об’єднань», що стала, як вже було зазначено, поштовхом до пограбування церков та арештів священиків.