Червоний Голод. Війна Сталіна проти України
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: HREC PRESS
- ISBN: 978-966-97606-4-7
- Переводчик: Дарія Маттінґлі
- Жанр: История
Электронная книга - «Червоний Голод. Війна Сталіна проти України». Краткое содержание книги:
Між 1933 і 1936 роками три чверті всіх церков в Україні було закрито. Чимало церков між 1934 та 1937 роками просто зруйнували. Тільки в Києві знищили шістдесят дев’ять церков. І церкви, і синагоги були перетворені на приміщення для інших потреб. Голодним селянам повідомляли, що церкви відтепер ставали «зерносховищами». У результаті до 1936 року в республіці залишилося лише 1116 діючих церков. У багатьох великих областях — Донецькій, Вінницькій, Миколаївській — усі православні церкви було закрито. В інших — Луганській, Полтавській, Харківській — залишилося по одній діючій церкві.[760]
Особливо постраждав Київ. Позаяк багато київських будівель нагадували про тріумф національного руху в минулому, під час голоду вони також стали об’єктом нападок. Союз архітекторів СРСР у своєму професійному журналі розкритикував архітектуру міста за уособлення «класово ворожої ідеології». Було створено спеціальну урядову комісію для здійснення соціалістичної перебудови Києва, до роботи якої приєдналися Балицький і Постишев.[761] До 1935 року комітет схвалив «генеральний план», який перетворив «місто церков і монастирів в архітектурно довершений, справжній соціалістичний центр радянської України».[762] Лише кілька років тому Всеукраїнська академія наук запропонувала створити в найстарішій частині міста історичну зону «Київський акрополь». Натомість у 1935 році зруйнували десятки архітектурних пам’яток, включно з православними та єврейськими кладовищами, а також церкви та церковні споруди. У Києві зникли могили та пам’ятники літературних і політичних діячів дев’ятнадцятого та початку двадцятого століть.[763] Припускають, що шляхом такого вандалізму Постишев допомагав партії боротися з буржуазним націоналізмом, який черпав натхнення з цього «історичного непотребу».[764]
Руйнування будівель відбувалося одночасно з випадами проти цілого покоління мистецтвознавців, які досліджували й добре знали пам’ятки історії. Людей, які присвятили своє життя мистецтву та науці, прирекли на жахливу смерть. Михайла Павленка з Київської картинної галереї заарештували в 1934 році й розстріляли в 1937-му, після трьох років життя у вигнанні. Директора київського Інституту історії матеріальної культури Федора Козубовського розстріляли в 1938 році; під час допитів його довели до такого стану, що він попросив отрути, аби полегшити свої страждання. Павло Потоцький, колекціонер творів мистецтва, який пожертвував свої картини Історичному музею, був заарештований на вісімдесят восьмому році життя. Він помер від серцевого нападу в стінах Луб’янки, горезвісної московської в’язниці.[765]
Після того, як людей та історичні пам’ятки прибрали з дороги, під заборону потрапили й книги. 15 грудня 1934 року влада опублікувала список заборонених авторів, постановивши, що всі їхні книги за всі роки та всіма мовами повинні бути вилучені з бібліотек, магазинів, навчальних закладів та складів. Зрештою, було опубліковано чотири такі списки, котрі включали твори українських прозаїків, поетів, критиків, істориків, соціологів, мистецтвознавців та всіх заарештованих авторів. Іншими словами, знищення інтелектуального класу проводили разом із винищенням їхніх думок та ідей.[766]
І, насамкінець, новостворені культурні установи розпочали наступ на українську мову в цілому й особливо — на правопис Скрипника. Сам правопис — результат надзвичайно копіткої праці — зазнав нищівної критики за надмірне використання дореволюційних джерел, нехтування новими словами радянського періоду та через те, що містив слова і вислови «класово ворожого характеру». Його автори були виразниками «мовної теорії буржуазного націоналізму», вони «продовжували традиції СВУ», від них належало очистити різні інституції. Багато кого заарештували, а згодом розстріляли.[767]
Заборона на використання цього правопису призвела до лінгвістичних змін в офіційних та наукових документах, у літературі та шкільних підручниках. Українську букву «Ґ» вилучили з алфавіту. Це була саме та зміна, яка зробила українську мову «ближчою» до російської. Слова іншомовного походження отримали російські відповідники замість українських. Українським періодичним виданням розіслали списки слів, «недозволених» і «дозволених» до використання. Слова з другого списку були «набагато ближчі до російської мови». Деякі з цих змін знову повторилися в 1937 році, коли «Великий терор» поширився на інших українських мовознавців, включно з тими, хто підтримував зміни 1934 року. Як писав лінгвіст Юрій Шевельов, до кінця десятиліття в школах панував хаос:
760
Алла Киридон, “Руйнування культурних споруд”, 91–102.
761
М. М. Холостенко, “Архитектурная реконструкция Киева”, Архитектура СССР 12 (1934), 19.
762
А. Г. Молокін, “Проектирование правительственного центра УССР в Киеве”, Архитектура СССР 9 (1935), 11.
763
Тітус Д. Геврик, Втрачені архітектурні пам’ятки Києва (Нью Йорк-Київ: Український музей, 1991).
764
Тітус Д. Геврик, Втрачені архітектурні пам’ятки Києва.
765
Сергій Білокінь, “Масовий терор, як засіб державного управління в СРСР (1917–1941)”, Джерелознавче дослідження 2 (Дрогобич: “Коло”, 2013), 452–90.
766
Сергій Білокінь, “Масовий терор, як засіб державного управління в СРСР (1917–1941)”, 519–22.
767
Shevelov, The Ukrainian Language in the First Haif of the Twentieth Century, 154–8.