Печатка Святої Маргарити
- Автор: Подгорная Лариса
- Серия: Пригоди Марка Шведа #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-966-948-001-9
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Печатка Святої Маргарити». Краткое содержание книги:
Виконуючи завдання, Марко опиняється у вирі нових, сповнених небезпеки пригод. Йому належить пройти майже втраченим за віки слідом, не загубити самого себе, дати відсіч підступам ворогів та зберегти віднайдене кохання…
Лора Підгірна — випускниця історичного факультету Кам’янець-Подільського університету, журналістка та громадська діячка, автор проекту «Літературний туризм». Представлений роман є продовженням її успішного дебюту — українського історичного вестерну «Пригоди Марка Шведа. Червона Офелія» (2017 р.)
Тим часом у ДПУ аналізували: посушливий та голодний рік 1925-того, що торкнувся більшої частини Поділля, показав, що короткочасні селянські невдоволення та виступи можна легко зупинити, не виконуючи вимог самих протестувальників, бо проти озброєних червоноармійців у селян були хіба що вила та лопати. Тож хлібозаготівля 1928-го не зірветься! Усе пройде як по нотах, тим більше, що Москва дозволяє у разі потреби застосовувати усі наявні інструменти впливу.
«Через Збруч не агітки, а зброю треба переправляти! — думав Марко. — Та разом із вишколеним справжнім військом… Буде зброя. Буде!» Хай тільки Господь допоможе йому знайти ті скарби.
* * *
— Товаришу уповноважений, тут без мотузки ніяк… — проказав рудий Карбанов, місцевий волочиський хлопака із якимось москальським прізвищем. — Глибоко дуже. Але мотузка потрібна довга і надійна, бо яка-небудь — то обірватися може…
— Типун тебе на язык! — відказав йому інший солдат. — Найдем веревку! Вон у мельника должна быть. Недалеко отсюда.
Марко мовчки слухав ту балаканину.
Так, без мотузки не полізеш, він це знав. Але все мало виглядати так, наче пошуки місця сховку контрабандного тютюну випадково спинилися на цій криниці. Вона й справді глибока, навіть дна не видно.
— Ума не приложу, как можно здесь табак спрятать… — проказав один із солдатів до іншого. — Разве что там, на самом дне…
— Якби тобі на хвості наші прикордонники сиділи, — відповів Карбанов, — то ти б не те що до криниці, а на той світ заховав.
— До Жезніка, за мотузкою! Одна нога тут, друга там! — кинув Марко Карбанову. — Мусимо все тут перевірити. Не провалився ж той тютюн крізь землю! Тільки глядіть мені, без самоуправства.
— Так він же куркуль, товаришу уповноважений! Його першого, гниду, давити треба! Он і млин досі за ним залишився, хоч давно пора його колективізувати для народного блага. А Жезнік там сам-один господарює! — наче виплюнув Карбанов. — Жирував, собака, поки моя родина з голоду у двадцять п’ятому пухла! Таких як Жезнік, у нас в окрузі багато набереться…
— А ти, Карбанов, у двадцять п’ятому, коли родина з голоду пухла, на роботу до млина не пробував найнятися? — поцікавився Марко. — Мішки із зерном, наприклад, потягати… Наче мав бути вже у такому віці, що можна. Чи ти думаєш, кожен, кому спаде на думку, Жезніка замінити на млині може, що там уміння ніякі не потрібні? Чи думаєш, Жезнік на млині у піжмурки увесь день грається? Га, Карбанов? Мотузку принести, ти і ти! І розмови припинити! — Швед сердито глипнув на солдата. — Якщо працює той млин і Жезнік на ньому досі млинарює, значить, радянській владі так потрібно. Зрозумів?
— Так точно! — відповів Карбанов якимось зів’ялим голосом. Новий уповноважений його дратував. Знову за куркулів заступається… От як за Жезніка.
У прикордонники Карбанов пішов заради чобіт та поганенького солдатського пайка. Вдома вічні злидні, у хаті пусто-голо, лише павуки снують; їсти ніколи не було вдосталь. Був клапоть городу, так віддали його сусідам ще у двадцятому. Батько-п’яниця та вічно вагітна мати — обробляти нікому.
Сусіди швидко город привели до ладу, і тепер завжди голодні карбанівські діти могли тільки із подивом спостерігати, як на їхньому городі замість лободи та щириці росте щось путнє.
Гроші із того ґешефту батько швидко пропив, знову залишивши чималу родину на цідилці.
Тепер усі малі Карбанові підросли та, не привчені батьками до ґаздування, розбрелися по радянській Україні хто куди. Батько торік у ставку втопився. У Волочиську при старій матері залишився тільки він, старший із Карбанових.
Жебракувати соромився, контрабандою займатися чи красти боявся, землю обробляти не умів. Совєти наче й декларували, що роздадуть її усім бажаючим, та що з тими наділами робити, — Карбанов не знав.
Тут, на Збручі, справа із повним встановленням радянської влади, у розумінні Карбанова, йшла якось марудно, тягнулася повільно. Читати він не умів, однак не раз слухав, як інші читали для гурту уголос «Червону Зорю» — місцеву більшовицьку газету. З неї дізнавався, як радянська влада нещадно розправляється із ворогами революції на Далекому Сході, як тремтить і тікає буржуйська нечисть від більшовиків, підібравши поли, по усій колишній Російській імперії…