Печатка Святої Маргарити
- Автор: Подгорная Лариса
- Серия: Пригоди Марка Шведа #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-966-948-001-9
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Печатка Святої Маргарити». Краткое содержание книги:
Виконуючи завдання, Марко опиняється у вирі нових, сповнених небезпеки пригод. Йому належить пройти майже втраченим за віки слідом, не загубити самого себе, дати відсіч підступам ворогів та зберегти віднайдене кохання…
Лора Підгірна — випускниця історичного факультету Кам’янець-Подільського університету, журналістка та громадська діячка, автор проекту «Літературний туризм». Представлений роман є продовженням її успішного дебюту — українського історичного вестерну «Пригоди Марка Шведа. Червона Офелія» (2017 р.)
Єврейська мудрість допомогла йому не ризикувати, поставивши на кін найцінніше — власне життя.
Зорганізувати видимість обшуку у Тарноруді теж було нескладно. Не всі, хто в окрузі займався контрабандою, були на гачку у Кашина. До числа контрабандистів щоразу приставали нові люди, аби якось вижити та заробити.
На цьому Марко і побудував історію: наче минулої ночі хтось знову тютюн через Збруч переправляв, на цей раз вдало, а переховують контрабанду у когось із сельчан на Піскурівці. Тож уже наступного ранку Марко виїхав із невеликим загоном солдатів. Почали із млина Жезніка.
Йосип із байдужим виразом обличчя спостерігав, як солдати нишпорять закутками млина, штрикають у міхах людське зерно загостреними палицями та обмацують мішки з борошном.
— Геть подуріли Ваші підлеглі, товаришу уповноважений! промовив так, аби чули солдати, до Марка, який зі ще більш байдужим виглядом, ніж сам господар млина, обпершись на водяне колесо, дивився на воду. — Хто ж у зерні чи у борошні тютюн ховає? Чи Ви гадаєте, що я дозволю засмердіти тютюном людське зерно?
— Палите? — поцікавився Швед, хоч відповідь знав і сам.
— Не палю і Вам не раджу!
— Ваша правда, товаришу Жезнік. Завершуйте, хлопці. Нема тут чого на млині шукати, хіба вчорашнього дня, — скомандував Марко. — Гайда далі, по Піскурівці пройдемося…
У Тарноруді ще пам’ятали травневі обшуки, влаштовані Мальцевим. Тоді солдати перевертали усе — тільки пір’я летіло. Новий уповноважений Клєвєров був наче м’якший та догідливіший, але хто там їх, червоних комісарів, знає!
До людей він не звірився, та й оглядали людські обійстя під його керівництвом солдати якось похапцем, швидко, не так, як раніше — за тиждень не приберешся; без зайвого крику і ґвалту, без залякувань та принижень. Може, то планово у співробітників ДПУ — проводити час від часу обшуки по прикордонних селах, — казали одні, — тому так спокійно усе й відбувається. Може, якщо не рипатися, то біда й обмине? А може, новий уповноважений — совісна людина.
Дехто з сельчан ловив себе на думці, що звикає до такого стилю життя. Як у тюрмі: планові обшуки, перевірки та оглядини. Виявляється, і так призвичаїтися можна, якщо сидиш тихіше води та нижче трави…
А Марко зі своїми солдатами хата за хатою, крок за кроком просувався ближче до вказаної Жезніком турецької криниці на краю Піскурівки.
Швед ніколи не бував тут раніше, тож поки солдати нишпорили по крайніх хатах, він, користуючись нагодою, поїхав на розвідку.
Криниця і справді була глибокою, добротно мурованою зсередини, хоч сіре каміння і висувалося потроху, та все ж тримало форму. Ззовні — ні обкладу, ні корби, бо давно звідси ніхто води не брав. Сяк-так закидана старими дошками, аби живність яка до неї не впала та не загинула.
Взявся відтягати ті дошки.
До самого дна нічого не видно — суцільна темінь. Кинув камінця — плюснуло. Значить, вода є… Та хто знає, може, вода та дощова й тільки поверху, а під нею — товстий шар намулу.
Тож скарби Маргаритині можуть виявитися там, внизу, заховані на самому дні. Розуміння того, що він може знаходитися у такій близькості від розшукуваного давнього скарбу, Марка бентежило і тішило водночас…
Він же обіцяв собі, що тільки-но натрапить на слід, то вигадає щось, аби хоч на кілька днів податися до Варшави, побачитися з Лізою. А тепер усвідомлював, що їхати точно немає як. З одними пустопорожніми балачками — не годиться!
Тож Ліза мусить ще трошечки зачекати. А він тут — розібратися з усім. А якщо усе складеться, отоді й поїде. Дасть Бог — назовсім.
Марко усвідомлював, що, віднайшовши для української справи ті скарби, перебувати тут, на території совєтів, йому надалі, швидше за все, буде неможливо.
Що ж, його «трійка» діятиме і без нього. Тільки от користі з того діяння, окрім як ризикувати життям Семенюка, Кренцеля та Маруньки… Що ті агітки та газети можуть проти такої потужної навали, як більшовицька влада?
Її не агітками… Її зброєю треба. Єдиним наступом. Бо оці слабкі підпільні видихи лише злять більшовицьку владу! Якби ж то народ український повстав як один, якби ж то піднявся увесь…
Щоразу, передаючи Семенюком відомості до Генштабу, попереджав: треба бути готовими до найгіршого. Усе вказує: іде до чергової біди.
Недостатні показники хлібозаготівель минулих років тільки розізлили радянську владу, директиви приходили з Москви одна за одною: забезпечити повноцінний збір урожаю! Провести відповідну роботу з населенням!
Тож до агітації по селах долучали усіх з комендатури і Марка, само собою. Як міг намагався уникати таких поїздок. Та все ж не раз ставав свідком того, як заморочують людям голову совєцькою пропагандою та залякують силою, і ті здаються, стають покірними та слухняними, наче ягнята. Троє-четверо депеушників із двома наганами та гвинтівкою легко «строїли» все село, і селяни мовчки слухали усе, що вкладалося їм у вуха…