Історія ГУЛАГу

«Одного дня я захворіла, мені дали вихідний, і я залишилася в бараку. Проте прийшов охоронець і сказав, що всі хворі ув’язнені мають іти допомагати мити "черниць". Виглядало це так: до їхньої частини бараку під’їжджав возик, і ми мали садити їх у цей возик. Вони протестували, відбивалися і т. д. Але, коли ми нарешті затягли їх у возик, вони там лежали спокійно і не намагалися втекти. Тоді ми потягли возик до лазні, де висадили їх і потягли всередину, роздягли їх — і тут стало зрозуміло, чому табірна адміністрація не могла дозволити їм не митися. Воші сипалися з їхнього одягу жменями. Тоді ми поставили їх під воду і почали мити. Тим часом їхній одяг прожарювали, щоб знищити вошей…»[742]

Аргінська також згадує, що в Кенгірі «в принципі до лазні можна було ходити стільки, скільки ви хотіли» — з водою там проблем не було. Леонід Сітко, який побував військовополоненим у Німеччині, також пише, що у радянських таборах вошей було менше, ніж у німецьких. Він відбував термін у Степлагу й Мінлагу, у яких «можна було митися, скільки хочеш… можна було навіть прати одяг»[743]. На деяких заводах і місцях роботи були свої душі, як це виявив Ісаак Фільштинський у Каргопольлагу, і в’язні могли ними користуватися протягом дня, незважаючи на те, що інші в’язні потерпали від браку води[744].

І разом з тим Шаламов не повністю неправий у своєму цинічному описі системи гігієни. Бо навіть за наявності вказівок, що вимагали серйозного ставлення до чистоти, часто траплялося, що місцеве табірне начальство просто дотримувалося ритуалів миття і дезінфекції, не дуже переймаючись результатами. Тут або не було вдосталь вугілля, щоб підтримувати у «вошебийках» необхідну температуру, або ті, хто на них працював, не робили цього належним чином, або місяцями не видавалося мило, або ж мило крали. На лагпункті Дизельний на Колимі у дні помивок «кожному в’язневі видавалося по маленькому шматочку мила і по великому кухлеві теплої води. П’ять чи шість таких кухлів наливали у ночви, і цього вистачало, щоб помитися п’яти чи шести людям». На лагпункт Сопка «воду, як і інші вантажі, завозили вузькоколійкою або вузьким автомобільним шляхом. Зимою воду добували зі снігу, хоча снігу було небагато, його здував вітер… Робітники приходили з шахти, вкриті пилом, а помитися не було як»[745].