Історія ГУЛАГу

Разом з тим в ефективності табірних вошебийних процедур переконані були не всі. На практиці, пише один в’язень, «здавалося, що бані лише підвищували сексуальну енергію вошей»[735]. Варлам Шаламов іде ще далі: «Камера ця ніяких вошей не вбиває. Це одна проформа і апарат для створення додаткових мук для арештанта»[736].

Формально Шаламов не правий. Апарат було створено не з метою мучити засуджених — як уже відзначалося, московська центральна адміністрація ГУЛАГу насправді регулярно розсилала дуже суворі директиви й інструкції начальникам таборів щодо боротьби з паразитами, а безліч інспекторських звітів містять гнівні викриття начальників, які не могли впоратися з цим завданням. У звіті 1933 року про становище у Дмитлагу його автор обурено доповідає про обстановку у жіно-чих бараках, які є «брудними, без потрібної кількості простирадл і ковдр; жінки скаржаться на величезну кількість клопів, а санітарна частина не бореться»[737]. В одному із звітів про вивчення умов у групі північних таборів гнівно писали про «вошей і клопів у бараках, які негативно впливають на можливості відпочинку в’язнів» на одному з лагпунктів; у Новосибірському виправному таборі «100% в’язнів заражено вошами… в результаті поганих санітарних умов спостерігається високий рівень захворювань шкіри і розладів шлунку… з цього видно, що недотримання санітарних умов у таборі обходиться дуже й дуже дорого».

На іншому лагпункті сталося два спалахи тифу, а ще в інших в’язні «чорні від бруду», — йшлося далі у цьому звіті[738]. Скарги щодо вошей і розгнівані вказівки щодо їх викорінення часто трапляються і в інспекційних звітах прокурорів ГУЛАГу[739]. Після епідемії тифу у Темлагу 1937 року начальника лагпункту і його заступника з медичної частини було звільнено з посад, звинувачено у «злочинній недбалості й бездіяльності» і віддано під суд[740]. Поряд із покараннями використовувалися і заохочення: 1933 року в’язнів — мешканців одного з бараків у Дмитлагу нагородили вихідними за очищення своїх ліжок від клопів[741].

Дуже серйозно ставилися і до відмови йти до лазні. Ірен Аргінська, яка на початку 1950-х років відбувала термін в особливому таборі для політв’язнів у Кенгірі, згадує жінок з однієї релігійної секти, які тільки з їм відомих причин відмовлялися митися: