Історія ГУЛАГу

У тимчасових лагпунктах, які зводилися навколо місця прокладання доріг і залізниць, землянки були повсюди. Як уже зазначалося у розділі 4, їх сліди і досі збереглися вздовж збудованих в’язнями доріг на Далекій Півночі, а також на берегах річок у старіших районах міста Воркути. Часом в’язні жили у наметах. В одних мемуарах про перші дні Воркутлагу йдеться про будівництво за три дні «15 наметів з трьох’ярусними койками», у кожному з яких мало жити по 100 в’язнів, а також зони з вежами і огорожею з колючим дротом[703].

Та насправді бараки рідко коли відповідали навіть тим низьким стандартам, які диктувала Москва. Майже завжди вони були жахливо переповнені, навіть після закінчення хаосу середини 1930-х років. В одному з інспекційних звітів про 23 табори його автори з гнівом пишуть, що у більшості з них «на кожного в’язня припадає не більше ніж півтора квадратних метра житлової площі», але навіть на цій площі не дотримуються санітарні норми: «в’язні не мають власних спальних місць, власних простирадл і ковдр»[704]. Часом місця було навіть ще менше. Маргарет Бубер-Нойманн пише, що, коли її привезли в табір, у бараках взагалі не було вільних спальних місць, і їй довелося перші кілька днів ночувати у вбиральні[705].

Звичайні в’язні мали спати на ліжках, що звалися вагонки, схожих на полиці пасажирських залізничних вагонів. Вони являли собою двоярусні койки, на кожному ярусі було місце для двох в’язнів — всього чотири. Проте у багатьох таборах в’язні спали на ще примітивніших «сплошных нарах». Це були довгі дерев’яні полиці, навіть не розділені на окремі койки. В’язні, що мали на них спати, просто лежали довгими рядами один біля одного. Через те що такі загальні ліжка були визнані негігієнічними, табірні інспектори постійно лаяли також і їх. 1948 року центральна адміністрація ГУЛАГу видала наказ, який вимагав заміни усіх «сплошных нар» вагонками[706]. Втім, Анна Андреєва, яка відбувала ув’язнення у таборі в Мордовії на початку 1950-х років, спала на «сплошных нарах»; за її спогадами, багато в’язнів спали також і просто на підлозі[707].

Забезпечення постільною білизною було довільним і різним у різних таборах, незважаючи на суворі (і доволі скромні) вимоги московських наказів. За правилами, усім в’язням кожного року мав видаватися новий рушник, кожні чотири роки — нова наволочка, простирадла — кожні два роки, а нова ковдра — кожні п’ять років[708]. На практиці «на ліжку в кожного в’язня був так званий солом’яний матрац», як пише Елінор Ліппер:

«У ньому не було соломи і рідко коли було сіно, тому що сіна не вистачало худобі; натомість його набивали тирсою або якимось одягом, якщо у в’язня був зайвий одяг. На додачу була вовняна ковдра і наволочка, яку ви могли набити будь-чим, що мали — подушок не було»[709].