Історія ГУЛАГу

Як і можна собі уявити, розподіл цих точних обсягів їжі потрібним людям у потрібних кількостях — кількостях, які часом змінювалися кожного дня, — вимагав великого бюрократичного апарату; для багатьох таборів цю проблему вирішувати було складно. Слід було постійно звірятися з цілими папками документів, що регламентували, які в’язні, за яких обставин, чого саме і скільки мають отримати. Навіть найменший лагпункт вів докладні записи у багатьох копіях, до яких щоденно заносилися виконання норми кожним в’язнем і отриманий обсяг їжі в результаті такого виконання. Наприклад, у маленькому лагпункті Кедровий Шор — сільськогосподарському підрозділі Інтлагу — 1943 року існувало щонайменше 13 різних харчових норм. Табірний обліковець — ймовірно, в’язень — мав позначати, яку норму отримує кожен з тисячі в’язнів табору. На довгих аркушах паперу він спочатку олівцем креслив таблицю, а потім вписував у неї чорнилом імена і цифри, вкриваючи цими підрахунками незліченні сторінки[763].

У більших таборах більше було і бюрократії. Колишній головний бухгалтер ГУЛАГу А. С. Нарінський розповідає, як начальству в одному таборі, який будував залізницю на Далекій Півночі, спала на думку ідея видавати в’язням їжу за продуктовими картками, щоб гарантувати правильність отримуваних ними пайків. Та навіть самі картки було нелегко знайти у системі, яка постійно потерпала від нестачі паперу. Не в змозі знайти кращого рішення, вони вирішили використовувати автобусні квитки, яких потрібно було чекати по три дні. Ця проблема «постійно загрожувала дезорганізацією всієї системи харчування»[764].

Проблемою також була доставка харчів на віддалені лагпункти взимку, особливо гострою вона була в таборах, що не мали власних пекарень. «Навіть теплий хліб, — пише Нарінський, — після перевезення у вантажній машині на 400 кілометрів у 50-градусний мороз промерзав так, що його не можна було не те що їсти, а навіть використовувати як паливо»[765]. Незважаючи на розсилання складних інструкцій щодо зберігання взимку на Далекій Півночі завжди дефіцитних овочів і картоплі, великі їх кількості промерзали і ставали неїстівними. Влітку, навпаки, псувалися від спеки м’ясо, риба та інші харчі. Комори через недбалість комірників згорали вщент; інші кишіли пацюками[766].

Багато таборів створювали власні колгоспи або молочні лагпункти, проте вони дуже часто працювали погано. В одному зі звітів про роботу табірного колгоспу серед інших проблем відзначається брак досвідчених механізаторів, брак запчастин до тракторів, брак кормів для молочної худоби та погана підготовка до збирання урожаю[767].

У результаті в’язні майже завжди потерпали від нестачі вітамінів, навіть тоді, коли вони не голодували — до цієї проблеми табірне начальство ставилося більш-менш серйозно. За відсутності нормальних вітамінів у таблетках у багатьох таборах в’язнів примушували пити хвою, огидне на смак вариво з соснових голок сумнівної дієвості[768]. Для порівняння: у нормах для «офіцерів збройних сил» чітко зазначалися вітамін С і сухофрукти з метою компенсування браку вітамінів у звичайних пайках. Генерали і адмірали додатково офіційно отримували сир, ікру, консервовану рибу і яйця[769].