Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.
- Автор: Мотика Ґжеґож
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Дух і Літера
- ISBN: 978-966-378-302-4
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: История
Электронная книга - «Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.». Краткое содержание книги:
Про причини, перебіг і наслідки цього конфлікту — найбільш дискусійної теми української та польської історіографії й найболючішої проблеми сучасних взаємин двох народів-сусідів, йдеться в пропонованій українському читачеві книзі польського історика, професора, габілітованого доктора Ґжеґожа Мотики. Автор, який багато років працює в дослідних і просвітних структурах Інституту Національної Пам’яті та Інституті політичних досліджень Польської АН, є провідним фахівцем у цій галузі україністики, а його численні наукові розвідки користуються визнанням у середовищі польських і українських дослідників, водночас породжуючи своєю об’єктивністю, та глибиною неприязнь у тих, хто по обидва боки кордону прагне маніпулювати історичним минулим задля досягнення політичних цілей.
Усім критикам угод, які постаківські партизани уклали з УПА, можна вказати на приклад Верховин. Чи й справді було би краще, якби ВіН пішов шляхом підрозділів НЗС? Прецінь саме пацифікація Верховин є чорною сторінкою польської історії, а не атака на Грубешів.
«Репатріація» по-радянські
Виселення поляків
Радянські перемоги на фронті означали, що долю Центрально-Східної Європи, а отже, й Польщі, вирішуватиме Йосип Сталін. Відновлення кордонів 1941 року було однією з воєнних цілей керівництва СРСР, а відтак польський постулат, щоб принаймні Львів залишився в Польщі, не мав жодних шансів на втілення. Зрештою, вже восени 1943 року на конференції в Тегерані Сталін узгодив із Черчиллем і Рузвельтом, що східні кордони Польської держави проляжуть уздовж лінії Керзона, натомість Польща отримає взамін територіальну компенсацію на Заході. Відразу ж після тієї конференції британці почали тиснути на польський уряд, намагаючись змусити його погодитися на зміну кордонів. 22 лютого 1944 року Черчилль заявив у Палаті Громад, втім, не розкриваючи подробиць, що польське питання обговорювалося на конференції в Тегерані. Британський прем’єр зазначив, що учасники конференції погодилися щодо створення «єдиної та незалежної Польщі», але водночас дав зрозуміти, що Великобританія ніколи не гарантувала «якоїсь визначеної лінії кордону в Польщі»[327]. Це був виразний сигнал про те, що рішення стосовно втрати Польщею Кресів уже прийняте. Саме так це й сприйняли поляки на батьківщині та в еміграції.
Тим часом Перший секретар ЦК Комуністичної партії (більшовиків) України Микита Хрущов офіційно закликав у Москві, у Верховній Раді СРСР включити до складу УРСР Грубешівський, Томашівський, Холмський, Замостянський і Ярославський повіти. Натомість неофіційно українські комуністи вимагали передати їм Перемишль і Криницю. Щоб територіальні претензії КП(б)У супроти Польщі виглядали достовірними, на цих теренах одразу після приходу Червоної Армії почався «добровільний» збір підписів мешканців під листами з проханням про включення до складу УРСР.
Сталін уже в Тегерані погодився, щоб уся Люблінщина залишилася в межах Польщі й не мав наміру міняти ці домовленості. Проте ініціатива Хрущова дозволяла йому виглядати в очах союзників прихильником поміркованих рішень, своєрідним арбітром у польсько-українських суперечках. Надто сумнівно, щоб українські комуністи усвідомлювали інструментальне трактування своїх вимог, тому, мабуть, рішення про лінію нових кордонів СРСР стало для них несподіванкою. В своїх спогадах Хрущов писав:
Візьмемо для прикладу місто Холм [...] воно було частиною України. Тепер, разом із іншими районами Холм мав стати частиною Польщі [...]. Я не знав про рішення Сталіна аж до миті, коли він повідомив про нього польське керівництво. Він поставив мене [...] в дуже незручне становище. Ті представники української інтелігенції, які підтримували партію, були незадоволені й сердиті тим, як точаться справи[328].
Щоб закріпити новий східний кордон Польщі (ця проблема ще не була формально вирішена, і принаймні теоретично могла виникнути знову), Сталін постановив вчинити радикальне переміщення населення. Усунення поляків із СРСР з цієї точки зору, здавалося, остаточно перекреслить будь-які можливі спроби повернутися до питання про кордони. Тому однією з перших угод, підписаних ПКНВ, стала угода від 9 вересня 1944 року з УРСР про взаємну евакуацію громадян цих держав. Згідно з цією угодою, польське населення мало покинути терени Західної України, а українське — «народну» Польщу. Так звана репатріація в засновку мала бути добровільною. Над перебігом виїздів у обидві сторони мали наглядати уповноважені у справах переселення.
Керівництво УРСР на чолі з Хрущовим було рішучо налаштоване якомога швидше здійснити виселення поляків і євреїв. Проте радянські заклики восени 1944 року натрапили на обструкцію польських мешканців Кресів. Всі вони були переконані, що війна з Німеччиною хутко перетвориться на сутичку Великобританії та Сполучених Штатів із Радянським Союзом, в якій Польща встане на бік союзників і відновить на Сході кордон по річці Збруч. До виїзду аж ніяк не спонукало ані наближення зими, ані усвідомлення, що покидаючи доробок усього життя, переселенці виїжджають фактично в невідоме, на терени, зруйновані війною та «визволені» тільки до Вісли. Вони також не довіряли справності функціонування переселенського апарату ПКНВ. Життя невдовзі підтвердило, що їхні побоювання зовсім не були безпідставними. В цьому болісно переконалися переселенці зі Львова, котрих 2 грудня 1944 року привезли до Перемишля. На вокзалі, всупереч засновкам депортації, їх не чекав жоден представник польської влади, і допіру радянський ескорт мусив шукати їх у місті. Доправлені на станцію, представники польської влади заходилися розселяти приїжджих, шукаючи їм помешкання в Перемишлі. Ситуацію зовсім не полегшило прибуття близько 22-ї години заступника командувача жандармерії поручника Шуманського, котрий замість того, щоб навести лад на станції, «зайнявся» арештами приїжджих. Допіру втручання уповноваженого у справах переселень Алоїзія Роґера урвало цей балаган. Він наказав Шуманському просто йти спати. Сум’яття, яке панувало на станції, заохотило перемиських покидьків суспільства організувати напади на евакуйованих. Декого пограбували, а одного з приїжджих вдарили ножем, — можливо, той намагався боронити власне майно.
327
Jan Karski, Wielkie mocarstwa wobec Polski 1919–1945, Warszawa 1992, s. 417.
328
Цит. за: Janusz Wrona, Stosunki polsko-radzieckie w latach 1944–1945 i ich aspekty ukraińskie, в: Pogranicze. Studia z dziejów stosunków polsko-ukraińskich w XX wieku, Lublin 1992, s. 98.