Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.
- Автор: Мотика Ґжеґож
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Дух і Літера
- ISBN: 978-966-378-302-4
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: История
Электронная книга - «Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.». Краткое содержание книги:
Про причини, перебіг і наслідки цього конфлікту — найбільш дискусійної теми української та польської історіографії й найболючішої проблеми сучасних взаємин двох народів-сусідів, йдеться в пропонованій українському читачеві книзі польського історика, професора, габілітованого доктора Ґжеґожа Мотики. Автор, який багато років працює в дослідних і просвітних структурах Інституту Національної Пам’яті та Інституті політичних досліджень Польської АН, є провідним фахівцем у цій галузі україністики, а його численні наукові розвідки користуються визнанням у середовищі польських і українських дослідників, водночас породжуючи своєю об’єктивністю, та глибиною неприязнь у тих, хто по обидва боки кордону прагне маніпулювати історичним минулим задля досягнення політичних цілей.
Поразка III Райху та радянські репресії проти усіх рухів за незалежність зумовили, що в обох сторін конфлікту почала врешті визрівати думка про його тамування. Однаково і для поляків, і для українців головним ворогом була радянська влада, тому припинення боротьби на два фронти здавалося вигідним для обох сторін. На межі квітня й травня 1945 року польське та українське підпілля уклало кілька локальних угод про припинення вогню. На Ряшівщині, безумовно, найбільше значення мало перемир’я між постаківським підпіллям і ОУН-Б та УПА, укладене 29 квітня в Сілиськах. Польську сторону представляв офіцер АК капітан Драґан Сотірович «Дража» (серб за походженням), пов’язаний із угрупованням «Варта», українську — Іван Кривуцький. На зустрічі було вирішено припинити всі наступальні дії проти іншої сторони та почати обмін розвідувальною інформацією про комуністів. Та найголовніше, було гарантовано безпеку цивільного населення й узгоджено принципи майбутніх контактів. «Від того дня, — пише І. Кривуцький, — на кілька місяців на південь від Перемишля [...] запанував спокій»[320]. Перемир’я в цьому регіоні — як можна зауважити — проіснувало кілька місяців, однак виконало основне завдання: зупинило хвилю злочинів. Після Потсдамської конференції існування угруповання «Варта» втратило сенс (стало зрозуміло, що Львів Польщі не повернуть), тому його розпустили. Проте, початок примусового виселення українців та пов’язані з ним нові напади УПА на поляків спонукали польське підпілля на Ряшівщині розірвати угоду.
Значно тривалішим виявиться перемир’я, укладене в околицях Руди Ружанецької на Люблінщині. Палким прихильником переговорів із українцями був у тому регіоні керівник замостянського інспекторату АК капітан Мар’ян Ґолемб’євський «Ірка», член спеціального десантно-диверсійного підрозділу, знаний завдяки видатним заслугам у справі захисту польського населення від німців і УПА в 1943–1944 роках. Згодом він згадував:
У вересні 1944 року я скликав на нараду двадцять трьох командирів АК з Холмщини, Замостянщини та Грубешівщини. Я окреслив історичне тло та поточну політичну ситуацію й зажадав, щоб замість боротьби з українцями, шукати можливості порозуміння та співпраці з ними. Серед присутніх виникло замішання, бо було там прецінь чимало тих, хто в війні з українцями втратили усю свою сім’ю. [...] Ніхто не заперечив [...] я далебі переконав їх. Вони заходилися втілювати той мій задум із розумінням, я б навіть сказав: із ентузіазмом[321].
На початку 1945 року з інструкціями, які наказували досягти порозуміння з поляками, прибули на Люблінщину Євген Штендера «Прірва» і Юрій Лопатинський «Шейх». Перший мав незабаром очолити ОУН на Люблінщині, другий був емісаром Центрального Проводу ОУН. То саме він представляв українське підпілля 21 травня 1945 року під час переговорів у присілку між Рудою Ружанецькою та Новим Люблинцем. Польську делегацію очолював Мар’ян Ґолемб’євський і його заступник Станіслав Ксьонжек «Вирва». Під час переговорів обидві сторони зобов’язалися припинити вогонь, уникати марного кровопролиття та співпрацювати в боротьбі з НКВС і УБ. Було визначено регіони взаємодії. Щоб уникнути підозр у вбивстві невинних людей, присуд у випадку поляків у районах, контрольованих УПА, потребував згоди польського підпілля. Винесення смертних вироків українцям на «постаківському» терені, натомість, мало набути чинності тільки після консультацій із УПА. Українці запевняли, що віддали накази про припинення антипольських чисток у Східній Галичині й пропонували укласти загальнонаціональну угоду про ненапад, або навіть антирадянський альянс. Проте подібних домовленостей польські емісари не могли досягти без повноважень верховного командування, отож, це питання залишилося відкритим для подальших переговорів. Член української делегації Сергій Мартинюк «Граб» пізніше згадував:
[...] після укладення угоди пішла вістка поміж люди, що поляки та українці помирилися і разом будуть бити убеків. [...] Населення сприйняло наше рішення з полегкістю, але без ентузіазму. Відтоді, коли ми входили до польського села, то там принаймні не боялися, що ми їх перестріляємо[322].
Верховини і Грубешів
До польсько-українського порозуміння неохоче поставилися середовища польських націоналістів. Підлеглі їм партизанські групи не погодилися на перемир’я, а на Люблінщині тамтешні підрозділи НЗС, отримавши звістку про його укладення, навіть вирішили провести антиукраїнський рейд.
320
Іван Кривуцький, повідомлення...
321
О współdziałaniu WIN і UPA. Z Marianem Gołębiewskim rozmawia Andrzej Romanowski, «Tygodnik Powszechny» 1990, nr 34.
322
Повідомлення С. Мартинюка «Граба» в архіві автора.