Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.

У той самий час тривав exodus українців і лемків, котрих виселяли у протилежному напрямку, в Україну. На землях сучасної Польщі в 1944 році мешкали близько 630 тисяч українців і лемків. Частина з них прихильно ставилися до комунізму та СРСР (особливо на Люблінщині та Низькому Бескиді). Вони охоче записувалися до міліції й УБ, навіть Червоної Армії. Багато українців працювали в УБ у Володаві й Томашеві Люблінському. То вони, либонь, підписували різні петиції про включення районів, де вони мешкали, до складу СРСР.

Проте значно численнішими були ті, хто відносив себе до конфесійної (православні або греко-католики), ніж певної національної групи. Серед лемків тільки частина відчували зв’язок із українською ідентичністю, а більшість вважали себе окремою етнічною спільнотою, аж ніяк не рідкістю були москвофільські симпатії. Підписання угоди про обмін населенням між Польщею та СРСР стало для українців і лемків важким ударом. Більшість украй неприхильно поставилися до цієї ініціативи. Незалежно від стану національної свідомості, релігійної приналежності чи політичних симпатій, усіх їх об’єднав спротив виїздові на Схід і полишенню рідних домівок.

Переселення українського населення з Польщі розпочалося ще в 1944 році, але до серпня 1945 року воно було здебільшого добровільним. Переважно, бо хоча супроти них і не вдавалися до прямого тиску, та все ж прагнули «заохочувати» українців до виїзду, скажімо, виключивши їх із земельної реформи та суворо стягуючи контингенти в тих, хто не записався на репатріацію. «Заохоченням» також послужило рішення про ліквідацію освіти українською мовою. До СРСР у той час виїжджали зазвичай люди з лівими поглядами, або ж ті, хто втратив унаслідок воєнних дій усе, що мав, і спокусився на пропаговану комуністичними агітаторами картину очікуваного в СРСР добробуту. Частина скорилася натискові переселенського апарату, інші капітулювали, нажахані хвилею вбивств, яка покотилася новим прикордонням. До 1 березня 1945 року із близько 600 тисяч українців, які мешкали в «новій Польщі», виїхали вісімдесят одна тисяча осіб. Однак у липні 1945 року переселенська акція, зокрема внаслідок досягнення угоди між АК-ВіН і УПА, майже цілком припинилася. У зв’язку з цим 24 липня в міністерстві державного управління у Варшаві відбулася конференція за участі українських делегатів із Люблінського, Ряшівського та Краківського воєводств. Делегати одностайно зажадали дотримання принципу добровільності виїздів, відновлення української освіти та ставлення до українців, як до повноправних громадян нової Польської держави. Вони також запропонували оголосити амністію учасникам українського підпілля. Підсумки конференції переконали комуністичну владу, що провести переселення можна тільки силоміць. Для цього в південно-східні повіти сучасної Польщі були спрямовані кілька дивізій Війська Польського. Переселенська операція розпочалася 3 вересня 1945 року від Любачівського, Перемиського, Ліського і Сяніцького повітів.