Історія ГУЛАГу
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
- ISBN: 966-51-355-9
- Переводчик: Андрій Іщенко
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія ГУЛАГу». Краткое содержание книги:
Актуальність «Історії ГУЛАГу» для України тяжко переоцінити. Ця книжка може і повинна стати одним із чинників формування суспільної думки, яка нарешті зуміє подолати радянський спосіб мислення і дії в новій українській державі й українському суспільстві.
Протягом дня не давалося і великих перерв, про що пише один із в’язнів воєнного часу, який працював на текстильній фабриці:
«О шостій ми мали бути на фабриці. О десятій була п’ятихвилинна перерва на перекур, для чого треба було бігти до підвалу, до якого було близько 200 метрів. У приміщенні фабрики курити дозволялося тільки там. Порушення цього правила каралося двома додатковими роками ув’язнення. О першій дня робилася півгодинна перерва на обід. Потрібно було щодуху мчати до їдальні з глиняною мискою в руках, стояти у довгій черзі, отримати трохи бридких соєвих бобів, які більшості людей були протипоказані — і будь-що повернутися на фабрику, коли запускалися двигуни. Після цього ми, не встаючи, сиділи на своїх робочих місцях до сьомої вечора»[688].
Законом регулювалася і кількість вихідних днів. Звичайним в’язням давався один вихідний на тиждень, а в’язням суворого режиму — два на місяць. Проте на практиці й ці правила виконувалися по-різному. Ще 1933 року центральна адміністрація ГУЛАГу розіслала наказ, у якому начальникам таборів нагадувалася важливість днів відпочинку, які часто скасовувалися у божевільних перегонах за виконання плану[689]. Майже нічого не змінилося і через десять років. Під час війни Казимир Зарод мав один вихідний день через кожні десять[690]. Інші згадують про один вихідний на місяць[691]. Густав Герлінг згадує навіть про ще меншу кількість вихідних:
«Згідно з правилами, в’язні мали один повний вихідний день на кожні десять робочих. Але на практиці виходило, що навіть один вихідний на місяць уже становив загрозу виробництву, і тому стало звичайним урочисто проголошувати про вихідний, коли табір перевиконував квартальний план… Природно, що ми не мали змоги перевіряти показники виробництва чи плани, тож цей звичай був фікцією, яка віддавала нас повністю на милість табірної влади»[692].
Навіть у рідкісні вихідні дні іноді траплялося, що в’язнів примушували виконувати якусь роботу в таборі: прибирати бараки, туалети, відкидати взимку сніг[693]. З огляду на все це особливо зворушливим видається один наказ начальника Дмитлагу Лазаря Когана. Стурбований численними повідомленнями про те, що табірні коні падають з ніг від виснаження, він починає наказ так: «Зростання кількості випадків захворювань і падінь коней має кілька причин, зокрема перевантаження коней, поганий стан шляхів та відсутність у коней повноцінного відпочинку для відновлення сил».
Потім він видає нові вказівки:
«1. Робочий день для табірних коней не має перевищувати 10 годин, не враховуючи обов’язкової двогодинної перерви на відпочинок і годування.
2. У середньому коні не мають проходити щодня більш як 32 кілометри.
3. Коням надається регулярний день відпочинку кожного восьмого дня, і весь цей день кінь мас відпочивати»[694].
Про необхідність давати кожного восьмого дня день відпочинку в’язням тут, на жаль, не згадується.
Більшість в’язнів у більшості таборів жили в бараках. Проте рідко в яких таборах бараки будувалися до прибуття в’язнів. В’язні, яким не поталанило і які мали будувати бараки нового табору, жили в наметах або взагалі в чистому полі. Як співається в одній тюремній пісні:
Івана Сулимова, воркутинського в’язня 1930-х років, разом з його партією викинули «на плаский квадрат землі у полярній тундрі» і наказали розбивати намети, палити багаття і починати будівництво «огорожі з кам’яних плит, оточених колючим дротом» і бараків[696]. В’язень-поляк Януш Симінський, який відбував термін на Колимі після війни, одного разу був у бригаді, яка серед зими «з нуля» будувала новий лагпункт. Уночі в’язні спали на землі. Багато з них помирали, особливо ті, хто програвав битву за місце біля багаття[697]. В’язні, що прибували до Прикаспійського табору в Азербайджані у грудні 1940 року, за словами розгніваного інспектора НКВД, спали «під відкритим небом на сирій землі»[698]. Таке становище могло бути постійним. У деяких таборах в’язні жили в наметах і 1955 року[699].
688
Hoover, Polish Ministry of Information Collection, Box 114, Folder 2.
689
ГАРФ, 9414/1/2741.
690
Zarod. — p. 104.
691
Мирек. Записки заключенного. — с. 116.
692
Herling. — p. 113.
693
Lipper. — p. 214; Zarod. — p. 104–105.
694
ГАРФ, 9489/2/11.
695
Цит. за Жигулин. — с. 121.
696
Сулимов. — с. 45–55.
697
Sieminski. — p. 45.
698
ГАРФ, 8131/37/543.
699
ГАРФ, 9414/1/2887.