Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

Згідно з М. М. Карамзіним, Давня Русь поховала з Ярославом свою могутність і благополуччя. Заснована єдиновладдям, вона втратила силу, блиск і громадянське щастя, будучи роздробленою на малі області. «...Держава, яка за одне століття пройшла шлях від колиски до величі, слабшала й руйнувалася понад триста років»[472]. Поворотним пунктом в історії Русі М. М. Карамзін вважав взяття Києва у 1169 р. військом Андрія Боголюбського, після чого його місце заступив Володимир-на-Клязьмі. «Київ назавжди втратив право називатись столицею вітчизни»[473]. М. П. Погодін відзначав слов’янський звичай спільно володіти землею, а головну причину князівських усобиць бачив у виокремленні волостей, яке почалося ще на зорі давньоруської історії. «В установлених для XII—XIII ст. межах землі-волості існували вже в середині XI ст., на цей час вони склались територіально, причому збігалися із землями, які займали племена»[474].

М. П. Погодін практично першим створив теорію великоруської етнічної основи Київської Русі, за якою найдавнішими поселенцями Києва і Середнього Подніпров’я були великороси, а малороси прийшли сюди з Галичини, Поділля і Волині після розгрому Русі монголо-татарами.

З рішучим спростуванням цієї теорії виступив М. О. Максимович. У філологічних листах до М. П. Погодіна він писав: «У нас в Києві розпочалось і від нас розійшлося в усі кінці Руського світу життя, насаджене святим просвітителем Русі — Володимиром; а коли великокнязівська Київська Русь, відживши свій квітучий вік, змаліла, тоді новим зосередженням руського світу стала Москва. Ми, малоросіяни, лишились на своїй рідній Київській стороні, у своїх стародавніх містах і селах, зі своїми переказами і звичаями, — ми зостались на корінні, з якого не в змозі були нас зірвати ніякі бурі, ні навіть Батиєва навала»[475]. При цьому М. О. Максимович стверджував, що «малоросійське і великоросійське наріччя, або, кажучи повніше і точніше, південноруська і північноруська мови — рідні брати, сини однієї руської мови»[476].

Теорію уділів, які начебто постійно розділяли Русь, заперечив С. М. Соловйов. У передмові до першої книги «Історії Росії з найдавніших часів» він відзначав: «Не ділити, не дрібнити руську історію на окремі частини, періоди, але з’єднувати їх, стежити переважно за зв’язками явищ, за безпосередньою спадковістю форм; не розділяти засад, але розглядати їх у взаємодії, намагатись пояснити кожне явище із внутрішніх причин, перш ніж виокремити із загального потоку подій і підпорядкувати зовнішньому впливу»[477]. Сам С. М. Соловйов єдність Русі зводив, по суті, до єдності князівського роду, у спільному володінні якого вона перебувала. Таке становище, згідно з думкою історика, зберігалось аж до ХІІІ ст.