Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

Джерелознавчий аналіз арабських авторів, здійснений у працях А. Ю. Кримського, В. В. Бартольда, О. Ю. Якубовського, І. Ю. Крачковського, О. П. Ковалевського, Б. Н. Заходера, В. М. Бейліса, А. П. Новосельцева та ін.[466].

Серед візантійських писемних джерел про слов’ян і Русь найбільшу цінність становлять «Житіє Георгія Амастридського», «Записки грецького топарха», «Про управління державою» Константина Багрянородного, «Стратегікон Кекавмена». У них, а також деяких інших хроніках містяться цінні матеріали про походи Русі на Візантію, договори Русі з греками, хрещення Русі, про державний візит княгині Ольги до Цареграда, русько-візантійські відносини XI—XIII ст. Огляд цих свідчень, їх-переклад і науковий аналіз здійснили М. В. Левченко, В. М. Істрін, Г. Г. Літаврін, А. М. Сахаров, інші візантиністи[467].

Європейські писемні пам’ятки про Київську Русь не такі численні, як східні, але надзвичайно цінні. Йдеться про хроніки Галла Аноніма, Козьми Празького, Гельмольда, Тітмара Мерзебурзького, Адама Бременського, англосаксонські джерела, пам’ятки французького епосу, ісландські саги, в яких вміщено численні факти руської історії IX—XIII ст. Переклад цих творів і коментарі до них виконали Л. М. Попова, Т. Е. Санчук, Л. В. Розумовська, Є. О. Мельникова[468]. Велику дослідницьку роботу з опрацювання англосаксонських джерел виконали М. П. Алексеев, В. І. Матузова, угорських — С. О. Аннінський, А. П. Шушарін, скандинавських — Є. О. Ридзевська, І. П. Шаскольський, М. Б. Свердлов.

Висвітлення питань соціально-економічного і культурного розвитку Київської Русі неможливе без залучення археологічних джерел. Це було необхідно за часів В. Б. Антоновича і М. С. Грушевського, у працях яких археологічні пам’ятки використані достатньо широко, і тим більше це необхідно тепер, коли давньоруська археологія нагромадила велику кількість нових артефактів. Їх незнання або ігнорування, що, на жаль, також має місце, призводить до значних дослідницьких втрат. Нерідко в історичних працях повторюються висновки, зроблені ще в XIX ст., але вже спростовані археологією. Йдеться, зокрема, про відому теорію економічного занепаду Києва і Південної Русі в XII—XIII ст., про її культурну окремішність від решти давньоруських земель в цей і більш ранні часи, про плюндрування Києва в 1169, 1202 рр. Андрієм Боголюбським і Рюриком Ростиславичем та ін. Неспроможність цих поглядів добре показано в фундаментальних працях 50—60-х років XX ст. — Б. О. Рибакова «Ремесло Древньої Русі», В. Й. Довженка «Землеробство Древньої Русі», М. К. Каргера «Древній Київ», в численних публікаціях результатів археологічних досліджень давньоруських поселень, городищ, могильників.

За останні десятиріччя джерелознавча база з історії Київської Русі значно поповнилася. Розкопки Києва в 60—80-х роках XX ст. не тільки подвоїли кількість археологічних знахідок, а й виявили принципово нові речові докази його поступального економічного і культурного розвитку від часу виникнення до 40-х років XIII ст. Відомості про них опубліковані в ряді колективних праць, а також в монографіях П. П. Толочка, С. Р. Кілієвич, Г. Ю. Івакіна, Я. Є. Боровського, М. А. Сагайдака, І. І. Мовчана[469].