Метаморфози

651] Ось уже лине Морфей, безшелесно махаючи в пітьмі 652] Темним крилом. За деякий час у краю гемонійськім 653] Він приземлився. Тут крила відклав і прийняв незабаром 654] Образ Кеїка, яким тоді був він,— блідий, синюватий, 655] На бездиханного схожий мерця, без одежі на тілі — 656] Став перед ложем жони безталанної; мокрою в нього, 657] Видно, була борода, та й з волосся ще хвиля струмила. 658] Тут він над ложем схиливсь і, слізьми оросивши обличчя, 659] Мовив: «Кеїка свого впізнаєш, нещаслива дружино» 660] Чи невпізнанним я став після смерті? Приглянься— впізнаєш, 661] Та замість мужа свого — тільки тінь перелітну віднайдеш. 662] Марно богам ти складала обітниці, люба дружино! 663] Я — вже мертвець! Тож усі сподівання твої — надаремні! 664] Бурею впав на судно серед моря Егейського буйний 665] Австер: побавився ним, та й розбив, ошаліло подувши. 666] Поки тебе закликав я раз по раз, мені, Алкіоно, 667] Хлюпала хвиля в уста. Не чужий, не стороння людина 668] Вістку таку принесли, не блукаючий поголос чуєш,— 669] Сам я, зазнавши на морі біди, свою долю звіщаю. 670] Встань же, дай волю сльозам, одягнися в жалобу, дружино, 671] Щоб неоплаканим я не зійшов у безрадісний Тартар!» 672] Ще й таким голосом бог говорив, що від першого слова 673] Мужа впізнала свого, та й сльоза по блідому обличчі 674] Справді котилася; він же так само й рукою поводив. 675] Зойкнула, бідна, вві сні і слізьми залилась. До Кеїка 676] Руки простягує, тіла ж нема: обіймає — повітря. 677] «Милий, куди ти?—гукнула.— Постій! Почекай на дружину!» 678] Й тут, потривожена голосом власним і з'явою мужа, 679] Очі розплющила — й миттю туди їх звертає, де щойно 680] Бачила мужа. Проте, її голос почувши, до спальні 681] Слуги прибігли з вогнем. Не побачивши більше Кеїка, 682] Б'є по обличчю себе, розриває на грудях сорочку, 683] Зранює груди; не дбаючи, щоб розпустити волосся,— 684] Рве його. А годувальниці, що вимагала пояснень,— 685] «Вже Алкіони,— каже,— нема, Алкіона пропала 686] З мужем своїм водночас. Не шукайте для мене розради! 687] В морі Кеїк потонув: його бачила я і впізнала; 688] Щоб не відходив, молила його, простягаючи руки,— 689] Тінню, одначе, він був. Але це — присягнутися можу — 690] Тінь мого мужа була. Та з обличчя, якщо запитаєш, [203] 691] Був не таким, як колись, не ясніли усмішкою очі — 692] Голий, смертельно блідий, з дотепер іще мокрим волоссям 693] Він об явився мені. Навіть місце вкажу вам, де щойно 694] Муж мій стояв (і шукала, сердешна, хоч сліду якогось). 695] Тут було, тут було те, що душа моя передчувала! 696] Чи ж не тебе я благала на милість вітрів не здаватись? 697] Чи ж не хотіла, коли ти по смерть свою все—таки рушив, 698] Разом з тобою плисти? Набагато було б мені краще 699] Вкупі з тобою: тоді б ні на крок, ні на мить я від тебе 700] Не відлучилась — однакову смерть прийняли б одночасно. 701] Нині я гину сама. Мене хвилі саму нині носять. 702] Хоч не на морі я — в морі тону. Я глухіша душею 703] Навіть од хижого моря була б, якби жити хотіла 704] Далі, скорботі такій намагаючись опір чинити! 705] Не опиратимусь, ні! Не покину тебе в твоїм смутку! 706] Вслід за тобою піду, й у могилі, якщо вже не урна, 707] То поєднає нас напис нагробний. Якщо не лежати 708] Поруч нашим кісткам, то хоч наші ймена будуть поруч». 709] Ще говорила б, та біль не давав. Не слова, тільки зойки 710] Чутно було. Час од часу з грудей проривалися схлипи.