Метаморфози

495] Втім, од такої біди не врятує й найкраще мистецтво. 496] Все переплуталось — крики мужів і снастей завивання. 497] Хвиля загрожує натиском хвиль, блискавицями — небо. 498] Дибиться й гребні валів аж до неба, здається, здіймає 499] Море, шмагаючи пінними сплесками хмари набіглі. 500] То, золотавий пісок вигрібаючи з дна, воно злотом 501] Блисне й собі, то зчорніє нараз, наче хвиля стігійська, 502] То якусь мить, опадаючи, стане мереживом білим. [199] 503] Так і трахінське судно ні на мить супокою не знає: 504] То, мов злетівши на шпиль щонайвищий гірської вершини, 505] Бачить низини довкіл, Ахеронт озирає глибинний, 506] То, коли вмить зісковзне у безодню,— з—між хвиль крутобоких, 507] Наче з ущелин аїдових дивиться в зоряне небо. 508] Бік дощаний корабля аж гуде під ударами хвилі,— 509] Так б'є по ньому, як пущені пращею ядра залізні — 510] По оборонній стіні, як таран по них гупає часом. 511] Як ото леви не раз, набираючи сил у розгоні, 512] Ринуть на ратища довгі грудьми, на загострену зброю, 513] Так під напором нестямних вітрів на судно набігала 514] Хвиля, знімаючись високо понад усі його щогли. 515] Вже розхитались клини; вже нема покриття воскового — 516] Згубна вода потекла в корабель крізь широкі щілини. 517] Мить — і потоками дощ із навислої хмари пролився. 518] То наче весь дощовий небосхил опустився на море, 519] То наче море набрякле знялось до похмурого неба. 520] Вимокли всі паруси. В круговерті шаленій змішались 521] Води небесні й морські. Не мигне жодна зірка в ефірі — 522] Буря і ніч водночас навалились на все чорнотою. 523] Пітьму подекуди рве, проливаючи світло разюче. 524] Блискавка. Блиском її миготять розкуйовджені хвилі. 525] Через опуклі боки корабля у нутро його рине 526] Струмінь потужний. Як воїн, бува, з багатьох наймужніший, 527] Хоч і не раз підбігав до стіни оборонної міста, 528] Врешті, на щастя своє уповаючи, спрагнений слави, 529] З тисячі тільки один цю фортецю таки здобуває,— 530] Так, хоча дев'ять валів на високе судно налітало, 531] Розмахом ширший од них був десятий вал, найгрізніший! 532] Той не одхлинув назад, не послабив страшного напору, 533] Поки в судно не ввірвався, як воїн — в захоплене місто. 534] Вслід йому й інші вали: ці й собі на судно напирають, 535] Ті—вже його залили. Мореплавці тремтіли, неначе 536] Жителі міста, коли, розділившись, одним із загонів 537] Ворог руйнує стіну, а всередину — кидає інший. 538] Що тут уміння? Зневірились всі. Скільки хвиль напливає, 539] Стільки, здається, смертей до нещасних із темряви рветься. 540] Цей вже розплакався, той остовпів, а інший хтось заздрить 541] Тим, кого похорон жде. Простягаючи руки до неба, 542] Хоч і не бачить його, хоче дехто богів ублагати, 543] Щоб помогли. Цей братів пригадав собі раптом і батька; 544] Той — своїх діток, і дім, і все, що зосталось у ньому. 545] Перед Кеїком, однак, постає лиш сама Алкіона, 546] Кличе він тільки її. І, хоч думкою лине до неї,— 547] Рад, що відсутня вона. На віддалений батьківський берег 548] Кинути б оком хотів, на домівку востаннє зирнути. 549] Де він і що з ним, не знає, проте: крутежем велетенським [200] 550] Море кипить, і смолистими хмарами щільно вповився 551] Весь небосхил. Навкруги — тільки образ подвійної ночі. 552] Зламано щоглу стрімку в дощовому завихренні хмари, 553] Зламано навіть кермо. Над уламками, здобиччю горда, 554] Хвиля звитяжно стає, озираючи води горбасті. 555] Потім, немовби хто з Піндом Афон із постійного місця 556] Зрушивши, вниз їх пожбурив, на саму середину моря,— 557] Стрімголов так опадає й вона, захопивши з собою 558] В темну безодню й судно. Приголомшена, з ним поринає 559] Більшість людей; на поверхню не випливши, десь у глибинах 560] Моря знайшли свою смерть. За дошки, за потрощені снасті 561] Інші схопились. Кеїк же в правиці, що берло тримала, 562] Стискує куций уламок весла. Захлинаючись, кличе 563] Батька і тестя — дарма! Найчастіше таки Алкіони 564] Ймення в плавця на устах. Щось їй мовить, милується нею. 565] Щоб його тіло прибилося з хвилею їй перед очі, 566] Молить богів, щоб його вшанували могилою друзі. 567] Випірне з хвилі на мить — і повторює, наче молитву, 568] Ймення дружини; прошепче його, й коли хвиля накриє. 569] Та несподівано, схожий на мур, затемнів серед моря 570] Вал; це громадище, гримнувши, вкрило плавця з головою. 571] Був тоді й Люціфер темний, як ніч; його й на світанку 572] Годі було розпізнать: він не міг опуститись з Олімпу, 573] Тож ясносяйне чоло непроглядними хмарами вкутав.