Метаморфози

346] Щойно про чудо таке оповів Світоносця нащадок — 347] Про перевтілення брата свого — ледь живий прибігає 348] Той, хто за містом із стадом лишився,— фокеєць Онетор. 349] «Ой, не з добром, не з добром поспішив я до тебе, Пелею»,— 350] Мовив пастух і затнувсь. «Говори,— той велить,— не приховуй, 351] Що б там не трапилось». Од несподіванки зблід і Трахінець. 352] Вісник почав: «Підігнав я до звивистого побережжя 353] Спраглих корів. До найвищої смуги підбилося сонце: 354] Скільки пройшло, стільки й перед собою ще бачило шляху. 355] Там—то частина корів, на пісок золотавий прилігши, 356] Моря широку далінь, наче поле без меж, озирала. 357] Деякі з них то сюди, то туди неквапливо бродили. 358] Інші — пливли вже, з води виставляючи шию високу. 359] Є коло берега храм, не золочений, не мармуровий: 360] Стовбури — замість колон, верховіття густі — замість крівлі. 361] Тінявим гаєм зате й предковічними соснами славний. [196] 362] Там нереїд і Нерея шанують; про це розповів нам 363] На побережжі моряк, що розвішував сіті рибальські. 364] Є ще там неподалік верболозом поросле болото, 365] Де, в улоговинку з моря набігши, застоялась хвиля. 366] Тріском і шумом жахливим сусідні місця сколихнувши, 367] Звір величезний — ощирений вовк, баговинням облиплий, 368] Вийшов; на пащі, подібній до блискавки,— піна кривава; 369] Пойняті хижим вогнем, багряніючи, зблискують очі. 370] Видно, так само й од голоду він скаженіє та люті, 371] Більше від люті, однак. Бо корів не для того шматує, 372] Щоб ненажерне нутро заспокоїти,— лиш без розбору 373] Череду валить усю, роздираючи всіх без розбору. 374] Деякі вже й з—поміж нас, що взялися тварин рятувати, 375] Від смертоносного зуба загинули. Вже червониться 376] Берег, і хвиля, й болото, наповнене ревом худоби. 377] Кожна хвилина, проте, дорога. Хіба можна вагатись? 378] Поки не все ще пропало для нас, об'єднаймось, і зброю, 379] Зброю хай кожен бере, щоб ударити разом на звіра!» 380] Мовив пастух, та Пелей незворушно сприйняв це нещастя: 381] Злочин йому пригадавсь. «Це в пошану загиблому Фоку,— 382] Думка майнула,— нещастя таке мені шле Нереїда». 383] Владар етейський тим часом велить, щоб мужі брали зброю — 384] Ратища довгі й списи. З ними й сам був готовий на звіра 385] Вийти, але на той галас дружина його, Алкіона, 386] Ще й не уклавши волосся як слід, вибігає з домівки * 387] І, через натовп до мужа прорвавшись, у нього на шиї 388] Висне, словами й слізьми його молить, щоб слав допомогу, 389] Сам щоб, одначе, не йшов, два життя в одному врятувавши. 390] їй син Еака: «Цей страх, що про любляче серце так гарно 391] Свідчить, дружино, відкинь! Я давно вже пізнав твою щирість! 392] Не до вподоби й мені на те чудисько йти небувале, 393] Краще морське божество вшанувать!» Там є вежа висока — 394] Світлом жаданим своїм вона втомлені судна вітає. 395] Лиш піднялися туди —й, озирнувшись, аж охнули з горя: 396] Вилягла вся череда. Хижака там, нищителя, бачать: 397] Паща потворна — в крові, закривавлена й шерсть його довга. 398] Руки благально тоді до відкритого моря простягши, 399] Просить Пелей, щоб забула свій гнів лазурова Псамата 400] Й на допомогу прийшла. Не схилилась до слів Еакіда 401] Німфа морська. Клопотатись за мужа Фетіда взялася — 402] Й ласки її домоглась. Але ^вір, хоч йому й повеліли 403] Шал вгамувати, впиравсь і солодкою кров ю впивався, 404] Поки, повислий на шиї телиці, що кров ю спливала, 405] Мармуром раптом не став; окрім барви, нічим не змінилось 406] Тіло його: тільки білою барвою вказує камінь, 407] Що перед нами — не вовк, що його вже не треба лякатись. 408] Доля, однак, не дала поселитись вигнанцю Пелею [197] 409] В тому краю. До магнетів дійшов подорожній, і тільки 410] Там гемонієць Акаст від убивства очистив мандрівця.