Метаморфози

445] Так побивалась Еола дочка. Перейнявсь її болем 446] Зоряний муж якусь мить, бо й самого смутила розлука. 447] Все ж не відмовився морем плисти, й Алкіони з собою 448] Взяти ніяк не погоджувавсь у небезпечну дорогу. 449] Як тільки міг, так її заспокоював, та надаремно: 450] Переконати ніяк не зумів. А щоб менше тужила, 451] Врешті, пртішив ще так,— і цим таки вмовив дружину: 452] «Всяка затримка — шкідлива для нас; я тобі присягаюсь 453] Вогнищем дому свого, що вернусь — якщо доля дозволить — 454] Ще перед тим, поки місяць уповні появиться вдруге». 455] Мовивши це й на повернення в неї надію вселивши, [198] 456] Тут же на воду спустити велить корабель свій сосновий, 457] І спорядити його, й завантажити всім необхідним. 458] Вгледіла той корабель — і слізьми залилась Алкіона: 459] Страшно їй стало, немовби в ту мить зазирнула в майбутнє. 460] Мужа в обійми взяла й, невимовну тамуючи тугу, 461] Мовила тихо: «Прощай»,— і відразу поникла, зімліла. 462] Та веслярі, хоч Кеїк завагавсь, в два ряди посідавши, 463] Весла до дужих грудей раз по раз притягують, мірно 464] Хвилю морську ними тнуть. Алкіона, прийшовши до тями, 465] Очі звела й на кормі корабельній уздріла крізь сльози 466] Мужа свого: він стояв і прощально махав їй рукою. 467] Тут же й вона помахала йому. А коли щораз далі 468] Берег почав одступать, коли й постать уже розпливалась, 469] За кораблем, поки можна було, вона стежила пильно, 470] Скоро ж і він, оддалившись, розтанув: потому з вітрила, 471] Що лопотіло на щоглі найвищій, не зводила зору. 472] Зникло й воно. Подалась тоді в спальню порожню й на ложе 473] Впала пригнічена. Спальня ж і ложе нагнали ще більше 474] Смутку та сліз: кожна річ мов кричала, кого тут немає.